У останні дні серпня 1903 року Полтава була на себе не схожа: на велелюдних вулицях продавали книжки Котляревського, його біографію та навіть парфуми «Наталка Полтавка». З балконів, що виходили на Протопопівський бульвар (нині бульвар Котляревського), визирала купа людей, навіть тих, які не жили в цих квартирах. Подейкували, що то люди платили власникам квартир, аби не пропустити унікальну історичну подію — відкриття пам’ятника Іванові Котляревському.
Унікальну, бо вперше на теренах царської росії відкривали пам’ятник українському письменнику. Однак до цього були збори коштів, затвердження проєктів та заборона робити будь-які написи українською мовою на барельєфі.
Усе почалося ще в 1891 році, коли у місцевій пресі з’явилася публікація про заміну пам’ятника на могилі Котляревського, яка перебувала у «сумному» стані, а разом із тим опублікували пропозицію встановити окремий пам’ятник автору «Енеїди» на одному з майданів Полтави. І лише через три роки, у 1894-му, Полтавська міська управа звернулася до уряду в Петербурзі з проханням дати дозвіл на спорудження пам’ятника Іванові Котляревському, погодити проєкт та дозволити збір коштів у громаді. Щоб точно не отримати відмову, аргументували це тим, що Котляревський не скільки поет та автор «Енеїди», як дворянин, чиновник та визначний громадський діяч.
Звернення розглядали майже рік, дозвіл дали, але були нюанси: по-перше, жодних написів українською мовою. Це стосувалося і цитат самого Котляревського в українському правописі. По-друге, гроші на постамент дозволили збирати тільки в межах Полтавської губернії.
До збору захотіла долучитися Чернігівщина. Міська дума Чернігова звернулася до уряду з проханням збирати кошти, мотивуючи це тим, що Котляревський як «народний» поет для населення Чернігівщини близький так само, як і для населення Полтавщини. Однак Чернігівське клопотання відхилили.
А Остап Лисенко, син Миколи Лисенка, згодом писав:
«Чого тільки не навидумували царські держиморди, чиновники-крючкотвори, аби «не допустити», «заборонити» перший пам’ятник українському письменникові на території імперії — тюрми народів. Царський уряд довгий час не давав дозволу на спорудження пам’ятника. А потім, давши вже дозвіл, зробив усе, щоб затягнути, а то й зовсім провалити його відкриття… Прогресивним діячам культури — полтавцям, серед яких було багато друзів батька (Панас Мирний, Г. Маркевич, ін.), — багато довелось витратити сил, що довести будівництво пам’ятника до кінця».
Тож дозвіл отримали, і Полтавська управа почала активно розсилати листи з проханням зробити пожертву на пам’ятник. Попри обмеження, до збору долучилася вся країна та представники діаспори. А щоб обійти постанову уряду, гроші перераховували громадським об’єднанням, які переправляли їх на адресу Полтавської міської думи. Разом назбирали 11 768 карбованців 67 копійок. Цікавим було також те, що з семи тисяч людей, які пожертвували гроші на відкриття пам’ятника, чотири тисячі були простими селянами з Полтавської губернії.
Фінансові питання вирішили, почалися робочі: шукали проєктантів, дбали про заготовку матеріалів для п’єдесталу, вирішували питання з транспортуванням та встановленням. А ще створили комісію зі спорудження пам’ятника та його офіційного відкриття. Однак її склад був непостійним, робота здійснювалася на громадських засадах, і справа рухалася повільно. Та все ж рухалася. Щоправда, у Полтавській думі виникали дебати не тільки про місце для пам’ятника, а й з приводу ідеї про те, щоб замість нього спорудити Будинок просвіти імені Котляревського. Забігаючи наперед, зауважимо, що ідею з пам’ятником все ж вдалося відстояти.
«У нас в Києві так і дивляться, що одвоювання проекту пам’ятника належить в Думі цілком вам. Коли б ви не виступили з гарячою промовою і не вборонили отєчеського бажання усієї свідомої України, то б паничі полтавські, та подла чужа нам інтелігенція з головою на чолі, одсунула б ідею поставити пам’ятника. Й замінила б на який-небудь дом з читальнею, де б до віку не вчулася наша рідна мова…», — писав Микола Лисенко у листі до Г. Маркевича.
Важливим було і питання про те, де саме мали встановити пам’ятник. Одні вважали, що він має стояти в центрі міста, де багато людей, інші ж наполягали, що найкраще місце для нього на Івановій горі — там, де було родинне обійстя Котляревських. Думі доводилося неодноразово збиратися для розв’язання цього питання. Зрештою обрали Протопопівський бульвар.
Автором погруддя та барельєфа став відомий скульптор родом із Полтавщини Леонід Позен.
Виліпити для пам’ятника бюст він погодився ще у 1896 році, а в процесі роботи з’явилася ідея прикрасити його горельєфами-ілюстраціями з творів Котляревського: «Енеїди», «Наталки Полтавки» та «Москаля-чарівника». Постамент проєктував архітектор Олексій Ширшов. За свою роботу Позен та Ширшов грошей не взяли.
Новини про відкриття пам’ятника у газеті «Полтавський вісник» почали з’являтися за кілька тижнів до події. Повідомляли, де й коли відбудеться панахида на могилі, кого з гостей очікують. А вже наприкінці серпня до міста почали з’їжджатися люди. Одним із перших у Полтаву потягом разом із сином та частиною київського хору приїхав Микола Лисенко.
«Відкриття пам’ятника Котляревському, першого пам’ятника українському письменнику в царській Росії, було для батька, як і для всіх чесних людей на Україні, великою подією, — писав у своїх спогадах Остап Лисенко. — Пам’ятаю, як домагався батько, щоб на святі були обов’язкові запрошені наші, як він казав, кревні брати галичани. З Києва весь хор не повезеш, і він змушений був дбати про підготовку двох частин хору — київського і полтавського. Оркестр був київський. Репетиції йшли водночас і в Києві, і в Полтаві — з однією програмою. І ось нарешті позаду щоденні репетиції, клопоти, тривоги. Ми їдемо в Полтаву».
Разом із відомим композитором у одному вагоні їхали Іван Карпенко-Карий, Микола Садовський, Панас Саксаганський, хор Лисенка, громадські делегації з великим вінком, який планували покласти до підніжжя пам’ятника.
Про поїздку з Києва згадував і мемуарист Євген Чикаленко:
«Ми з Києва разом виїхали до Полтави в одному поїзді, зайнявши підряд два вагони. Жартуючи казали ми, що коли, боронь Боже, наш поїзд розіб’ється, то надовго припиниться відродження української нації».
Отож, 30 серпня 1903 рік. У Полтаві засилля представників тогочасної інтелігенції, серед яких до 70 відомих письменників і професорів: Михайло Коцюбинський, Микола Лисенко, Олександр Олесь, Олена Пчілка, Василь Стефаник, Кирило Студинський, Мирон Кордуба, Леся Українка та інші. Гостьових домів на всіх не вистачило, тому гостей почали розселяти по окремих оселях.
Настав час відкриття постаменту. На вулиці зібралися тисячі людей, більшість із яких — селяни з усіх куточків Полтавщини.
«Так тихо, що, здається, чути, як б’ються сотні сердець. Ось і стрічка перерізана. Падає покривало. З високого постаменту озирає натовп Іван Котляревський, ще зовсім молодий», — згадував Лисенко-молодший.
Після урочистого зняття покривала біля постаменту виголошували промови та вітальні слова. А поблизу промовців увесь час стояли невідомі у цивільному одязі. Їх прислали сюди заздалегідь стежити, аби все було «в рамках дозволеного урядом».
«Після офіціальної частини пани поїхали, і одразу не стало видно фраків, багатого жіночого вбрання. Усе заполонив квітчастий одяг полтавського села. Плахти, запаски, вишивані сорочки буквально обліпили підніжжя пам’ятника. Починалось бабине літо. Стояв напрочуд теплий серпневий день. Освітлений яскравим промінням, зігрітий сонцем народної любові, бронзовий Котляревський ласкаво посміхався людям», — писав Остап Лисенко.
А уже ввечері 30 серпня на урочистому засіданні Міської думи трапився мовний скандал. Передумовою стала заборона виголошувати промови українською мовою усім, крім делегатів із «закордонної» України (галичанам), яких назвали іноземними гостями.
Та серед українців, які перебували під владою російської імперії, знайшлися й ті, хто ігнорував постанову. Українською виголосив промову доктор Пилип Немоловський з Хотинського повіту — його не зупинили, бо сплутали із закордонним делегатом. Рідною мовою промовив вітальне слово й Михайло Коцюбинський. А далі був виступ Ольги Андрієвської. Однак її промову перервали. Ось як про це згадував історик Дмитро Дорошенко:
«Виходить панна Ольга Андрієвська і починає читати привіт від Чернігівського літературно-артистичного товариства українською мовою. Читає тихим голосом, не всі, може, як слід і розбирають. Але тут устає міський голова Трегубов і говорить їй, що не може дозволити читати по-українськи».
У залі мертва тиша. Зі свого місця встав Микола Міхновський і заявив, що прибув як делегат від харківської адвокатури та привіз привіт українською мовою, але тому, що українські привіти не допущені, він передає одну тільки обкладинку, а текст привіту повезе назад до Харкова. З цими словами він кинув свою обкладнику на стіл. Так само вчинили інші. А Борис Грінченко показово подер свій виступ на клапті.
«Трегубов, мов у якомусь пів-сні, мовчки приймає обкладинки, і їх набралася ціла гора на столі. В цей час з галереї чуємо голос: «Виходьте всі з залі». І вся публика як один муж підводиться з своїх місць, і протягом короткого часу театр опорожнів. Все сталося так швидко, що я, наприклад, лиш тоді отямився, як опинився на чистому повітрі, на площі перед театром. Нерви були такі напружені, що й думки не було йти додому».
У цей момент хтось запропонував йти до Купецького парку. Людей тоді там було мало, а військовий оркестр саме грав попурі з українських пісень. Новоприбулим гостям це так сподобалося, що вони зааплодували. Диригент почав кланятися, отримавши несподівані оплески.
«До нашої громади пристав старий Романчук, прийшов Стефаник, Леся Українка та інші визначні особи. До глибокої ночи засиділася компанія в парку і розійшлася спати у бадьорому, піднесеному настрої».
Трохи згодом Кирило Студинський зауважив, що заборона українського слова на святі Котляревського зробила велику прислугу розвиткові національної свідомості серед українців.
Ранок наступного дня почався концертом. Виступав хор із 200 співаків під керівництвом Миколи Лисенка. А відтак у ресторані «Магнолія» влаштували урочистий обід. Подавали страви, про які у своїй «Енеїді» писав Котляревський: борщ зі шпундрів з буряками, юшка з пиріжками, келебердянська осетрина з підливою, пелюстки до смальцю з сухарями, сахарний горох, різна дичина до соку, заморожена молочна каша з київськими смаженими горіхами та полтавськими пундиками. Із напоїв пропонували медвідики, пунші та анхизову чикалдиху.
Увечері в переповненому міському театрі показували «Наталку Полтавку».
«Полтавців нелегко було здивувати «Наталкою Полтавкою». Вони знали напам’ять не те що всі пісні, а кожну репліку. Та з тієї хвилини, коли на сцені з’явився Карпенко-Карий — Возний, у залі ні на хвилину не вщухав сміх», — писав син Лисенка.
Опісля почався другий концертний відділ вечора. Насамкінець у Чиновницькому саду та Європейському готелі відбулася вечірка, яка тривала до третьої години ночі.
У дні відкриття пам’ятника Котляревському Полтава з провінційного містечка перетворилася на центр української культури. Чи не в кожному будинку, де зупинялися громадські діячі, письменники та артисти, виникали дискусії, які стосувалися політичного та громадсько-культурного життя в українських містах.
Згодом Дмитро Дорошенко напише:
«Цілий тиждень пробув я у Полтаві, і цей тиждень зробив на мене незабутнє на віки вражіння. Мушу щиро сказати, що такого підйому духа, такого одушевлення я не пережив навіть в момент відродження української державности в 1917—1918 роках: дні полтавських свят показали всім, хто був на них присутній, що ми — не купка якихось кольоністів на рідній землі, які живуть відокремленими гуртками, а що ми є — громадянство, що нас є цілі тисячі, що у нас усіх б’ється в грудях одне серце, що всі ми одушевлені однією думкою, однією ідеєю, не вважаючи на всі кордони, якими нас переділили чужі держави».
Статтю опубліковано в межах медіапроєкту «Зблизька» культурної аґенції «Терени». Його мета — знайомити з визначними культурними явищами і постатями України. Перший регіон у фокусі проєкту — Полтавщина.
Якщо ви помітили помилку у матеріалі, будь ласка, повідомте tereny.agency@gmail.com
