На початку травелогу «Подорож у Даґестан» письменник Майк Йогансен дав миргородській мінеральній воді страшенно кумедну, але водночас справедливу оцінку:
«Отож творянин заходить у вагон, несучи за шийки дві пляшки газованої води з Миргороду, води сцілющої, бо є в ній глина й вапно і сіль — усе, що буває в добрячій цеглині…».
Понад століття тому — у 1917 році — на цій «цеглині» було збудовано один із найвідоміших бальнеологічних курортів України. І що різноманітнішим виявлявся хімічний склад миргородських джерел, то більше людей сюди приїжджало. Прийняти лікувальну ванну та попити солонуватої «мінералки» — ось, що мали зробити усі, хто відвідував Миргородщину, навіть проїздом.
Наприклад, коли 16 серпня 1920 року махновці захопили Миргород, у заклопотаного Нестора Махна було заплановано три справи на день: випустити всіх ув’язнених, ліквідувавши місцеву буцегарню, висадити в повітря залізничний міст та… заскочити на курорт, щоб відновити здоров’я у ванні. За спогадами ванщиці Марії Сітко (Рогочої), після процедури він залишив на столі купюру-керенку і записку: «Дякую. Батько Махно».
Пізніше серед миргородців навіть ходили чутки, що лідер анархістського руху, щоб розвідати настрої населення, ще й на базар устиг забігти: буцім, законспірувавшись під звичайного дядька-крамаря, продавав сметану і прислухався до виру балачок. Та якщо з останньої плітки переважно сміялися, у короткочасний відпочинок на курорті все ж вірилось. Хай там як, миргородська водолікарня справді вартує уваги, хоч би у гостя було в запасі лише декілька вільних годин. Щоб переконатися в цьому, розпочнімо знайомство з курортом із самого початку й відкрутімо наші годинники назусп’ять: спершу до гоголівських часів, а потім іще трохи — до юрського періоду.
Буріння свердловини та перший курортний сезон із п’ятьма емальованими ваннами
Читаючи Миколу Гоголя, навряд чи можна здогадатися, що миргородці віддавна потерпали від нестачі води — адже є Хорол-річка, є криниці, зрештою, просто в центрі міста розлилася знаменита миргородська калюжа. То про який дефіцит ідеться? Усе так, Миргород буквально потопав у водах, але якої вони були якості — це вже геть інше питання. Криниці, скільки їх не копай, швидко замулювались, центральна вулиця імені Гоголя булькала зацвілими потоками, а Хорол стояв таким болотистим, що в другій половині ХІХ століття найпоширенішим захворюванням у Миргородському уїзді була малярія.
Величезна калюжа теж не відставала в примноженні хвороб і скорбот, аж доки місцеві ентузіасти — лікар Іван Зубковський та викладач художньо-промислової школи Опанас Сластьон — не стали адвокатувати ідею засипати водойму, щоб локалізувати її до розмірів декоративного озерця. Це вже пізніше, у серпні 1929 року, досвідчений бальнеолог Іван Зубковський, приймаючи на гостину письменників Павла Тичину й Петра Панча, пояснюватиме:
«Думаю, вам зрозуміло, чому миргородська калюжа, описана Гоголем, не висихала? Це був вихід на поверхню мінеральних вод!».
Та на початку 1910-х про мінеральні води ще нічого не було відомо, отож і район калюжі (в народі Гудимівка) не користався репутацією оздоровчого місця — радше навпаки.
Усе змінило випадкове відкриття. Прагнучи розв’язати проблему з питною водою, міське самоврядування постановило викопати громадський артезіанський колодязь і для цього в 1912 році уклало договір із харківською гідротехнічною фірмою В. Віннінга. Роботи тривали аж два роки, оскільки невдачам не було кінця-краю: на одному водоносному горизонті вода надто погано виходила на поверхню, на іншому — містила шкідливі домішки, і так шар за шаром.
Докопавши до юрської глини, фірма сказала «годі» — заглиблюватися далі немає можливості, а значить, час приймати свердловину. От тільки ця «юрська» вода була якоюсь дивною — із синюватим відливом, жовтим осадом, ще й смерділа сірководнем. Владці скрушно розвели руками і, змирившись із тим, що пити з джерела ніхто не стане, вирішили відвести потік до лазні та на пожежний двір. Однак Іван Зубковський наполіг на хімічних аналізах. Проби з миргородської свердловини відправили до Харкова, Києва, Катеринослава, а потім і Петербурга.
Тим часом місцевий люд — без жодних аналізів і лікарських вказівок — розгадав цілющість джерела: спостерігши, що від води відмовляється худоба й птаство, а також зауваживши її дивний запах, містяни почали набирати оздоровчі ванни. До них доєдналися охочі з ближніх сіл, а далі з відрами й бочками почав прибувати люд із цілого уїзду. Чутки про воду, що допомагає при ревматизмі й золотусі, розійшлися швидше, ніж звістка про те, що бура свиня Івана Івановича вкрала судове прошеніє Івана Никифоровича,
— і, як виявилося, недаремно. Висновки науковців підтвердили попередні здогадки: за словами Івана Зубковського, у миргородській воді знайшли чимало повареної солі, а також «сірчано-квасний натрій (глауберова сіль), двууглекислі соли, закись заліза, іодистий натрій, углекислий газ, сіроводород, радій і слід літія».
Хімік Євген Бурксер, який на той час завідував радіологічною лабораторією в Одесі, встановив, що миргородські води за складом сливе ідентичні до джерел відомих німецьких курортів, славних купальнями, — Баден-Бадена та Аахена. А Микола Аверкієв, хімік Катеринославського гірничого інституту, з’ясував майже повну хімічну тотожність із водами Содена. Єдиною вагомою відмінністю із закордонними бальнеологічними оздоровницями був температурний показник: доки баден-баденські пацієнти ніжилися в термальних джерелах, миргородці й гості міста мали б загартовуватись у субтермальному.
Цілорічно, незалежно від літньої спеки й зимових морозів, вода з миргородської свердловини тримає сталу температуру: 21,2°C. Не лід, так би мовити, але й не те щоб дуже гаряче. Як зазначають курортологи в нарисі «Курорт «Миргород» і його лікувальні фактори» (1968):
«Межею між холодними і теплими водами вважають 20°C. Води температури 20—35°C називають теплими (субтермальними), 35—42°C — гарячими (термальними), а вище 42°C — дуже гарячими (гіпертермальними)».
Звісно, миргородським курортникам могло б пощастити більше, але у всякім разі температура не грала визначальної ролі в оздоровчому потенціалі води. Головне, що суміш мікроелементів у нововідкритому літеплі виявилася доказово помічною при ревматизмі, золотусі, невралгіях, кишковій атонії та інших захворюваннях. Цього було достатньо, аби, за ініціативою Івана Зубковського, у 1915 році міська дума надіслала до Петербурга запит на офіційне визнання миргородської мінеральної води лікувальною, а в 1916-му в місті з’явилася курортна комісія.
На запрошення місцевої влади інженер Василь Зуєв і лікар-бальнеолог Олександр Чаушанський беруться розробляти план великої водолікарні. Планувалося, що вона буде зведена за зразком курортної лічниці у Франкфурті-на-Майні й міститиме не тільки кабіни з ваннами, а й просторий басейн для масових купань. Міська дума одразу ж погодила амбітний проєкт, проте Перша світова витягла з бюджету всі кошти — з огляду на це креслення відкладають у шухляду й відкривають тимчасову водолікарню при міській лазні. Саме там 15 квітня 1917 року розпочався перший курортний сезон у Миргороді.
Щоб водні процедури відбувалися як належить, у крихітному приміщенні встановили 5 емальованих ванн (рівно стільки, скільки змогли відшукати у воєнному 1916-му, — а ще ж дефіцитні крани, труби!), відділили кабінет для лікаря-консультанта, що мав призначати пацієнтам кількість купань, і опублікували звід правил, адресованих гостям. Так, відвідувачам водолікарні суворо заборонялося користуватися милом у купелі, займати кабіну понад 40 хвилин, курити в кімнатах… Окрім цього, пацієнти були зобов’язані брати з собою власну білизну: рушники й простирадла. Що ж до працівників, курортна комісія висунула такі вимоги: незмінна уніформа — білі фартухи й косинки; головне правило — гігієна.
Отож після кожної процедури мінеральну воду спускали, а ванну ретельно мили. Прикметно, що робочий день водолікарні тривав аж 14 годин і ділився на дві зміни: зранку — з 7:00 і до 14:20 — ванни відпускав жіночий персонал, від 14:20 і до 21:00 — чоловічий. Та навіть така шалена відданість роботі не допомагала впоратися з напливом клієнтів. Протягом першого сезону, що тривав 4,5 місяця, працівники курорту прийняли 586 хворих та підготували 10534 оздоровчі ванни — і це всього з 5-ма ванними місцями.
У якийсь момент сили почали здавати і в газетах з’явилися оголошення попереджувального змісту: перш ніж вирушати «на води», міська дума прохала листовно зв’язатися з водолікарнею і запитати, чи є вільні місця, — інакше гості ризикували приїхати даремно. А відтак самоврядування пішло на крайній захід: прийом пацієнтів з інших губерній було призупинено — персонал зрозумів, що цього літа зможе обслужити лишень полтавців.
Єдині, кому цей ажіотаж був на руку, — підприємливі миргородці. Курортного готелю в Миргороді ще не було, тож міська влада заздалегідь склала список місцевих господарів, що зголосилися здавати кімнати приїжджим. Побачивши ситуацію з ваннами, орендодавці вирішили, що непогано було б розширити їхні повноваження, і почали самі набирати купелі — отак просто, вдома. Спершу лікарі були не проти, але згодом стало зрозуміло, що таке хатнє лікування не має сенсу: мало того, що вода була неправильної
температури, її ще й не завжди змінювали після кожного пацієнта. Натомість ціна була така, ніби це у водолікарні, а не по хатах, сиділи цілителі-самозванці, — удвічі, а то й утричі вища, ніж в офіційній амбулаторії. Та дилему вирішив інший орендар — Полтавське земство, якому миргородська дума віддала свердловину на три роки.
Водолікарня Опанаса Сластьона, що зробила курорт упізнаваним
Завдяки грошам Полтавського земства другий курортний сезон здався гостям набагато приємнішим. Зокрема тому, що влітку 1918 року було завершено зведення водолікарні (на 30 ліжок і 15 нових ванн) та їдальні-клубу. Незабаром в архітектурному ансамблі курорту мав з’явитися й третій елемент, грязелікарня, — так спланував архітектор Опанас Сластьон, один із творців стилю українського модерну. Обриси водолікарні — зі стрімкою вежею та наметоподібним склепінням — на довгі роки стали візитівкою, символом Миргорода.
Надихнувшись моделями народного будівництва, Опанас Сластьон створив архітектурний шедевр, у якому однаково вдало дотримався принципів естетизму та санітарних норм. Ось як будівлю «старого бювету» (назва, яку найчастіше почуєш від миргородців) описав мистецтвознавець Віталій Ханко:
«Розложиста П-подібна водолікарня складається з трьох великих частин — центрального корпусу з двадцятиметровою вежею зі шпилем і двох аналогічних — північного і південного. Архітектурна палітра будівлі була надзвичайно розмаїта й соковита. Тут застосовано прямокутні й гранчасті виступи на фасадах, наріжні витончені невеличкі вежі, поєднання різних за висотою мас, увінчаних високим череп’яним дахом, різного абрису дверні й віконні, включно зі слуховими, прорізи, цегляну й дерев’яну орнаментацію. Усе це створювало значний художній ефект, виявляло активну гру світлотіні й, урешті-решт, підсилювало мистецьке звучання видатної пам’ятки архітектури…»
За словами дослідника, на превеликий жаль, традиційними у водолікарні були не лише архітектурні форми, а й нетривкі, фактично селянські, матеріали. Вже у 1920-х, коли ситуація з будівельними ресурсами покращала, Сластьонове творіння обклали цеглою та підперли важелезний дах стовпами. Однак це лише відклало його невідворотну руйнацію: якщо знамениті школи Лохвицького земства, спроєктовані Опанасом Сластьоном, і досі є туристичною меккою, то миргородський «старий бювет» простояв лише до 1986 року.
Їдальні та грязелікарні пощастило ще менше: першу знесли в 1974-му, а другу — через два роки, в 1976-му.
Добре, що пам’ять про водолікарню виявилася живучішою за глину й дерево: нині вежу бювету зображено на логотипі акціонерного товариства «Миргородкурорт», а в миргородському краєзнавчому музеї її можна, чи то пак треба, роздивитися на старих етикетках мінеральної води. Тим паче що до цих експонатів Опанас Сластьон доклався подвійно, адже коли Іван Зубковський загорівся ідеєю розливати миргородську мінералку, дизайн перших пляшок та етикеток він запропонував розробити самі здогадуєтесь кому. Цей внесок у розбудову бренду міста просто неможливо переоцінити.
Багато років тому майбутній письменник Остап Вишня дізнався про існування Диканьки завдяки пляшчині з-під пива, на якій писалося «Пиво Диканського заводу князя Кочубея. Диканька». Скільки ж поколінь українських дітей, п’ючи солонувату воду і розглядаючи приліплений до пляшки папірець, так уперше почуло про Миргород? Тим-то й ба.
Старосвітський Миргород під натиском радянської політики
Перша світова, революції та зміна влад сколихнули Україну. Надходила нова епоха — і її настрої не могли не позначитись на курорті. Миргородська рада робітничих і селянських депутатів націоналізує землі поміщика Миколи Ковалевського та частину з них віддає оздоровниці. Так, гості курорту одержують можливість відпочивати під так званими «гоголівськими» дубами.
У дослідженні «Предківщина» краєзнавиця Людмила Розсоха переповідає народну байку: свого часу Ковалевський так сильно розгнівався на Миколу Васильовича за те, якими сміховинними він зобразив миргородських дідичів, що власноруч розтрощив столик під дубом, де колись сидів письменник. Нині старі дерева потіснило насадження берез, із яких миргородці ранньою весною наточують у пластянки сік, однак територію санаторіїв «Березовий гай», «Миргород» і «Полтава», як і луки на лівому березі Хоролу, літні люди за звичкою й досі називають Ковалевщиною.
Пригадують містяни і як на початку 1960-х Успінський собор (уже без дзвіниці й маківки) було переобладнано на додатковий бювет. Хоч історія поглинання церкви курортом почалася набагато раніше — ген у середині 1920-х років. Радянським партійцям мулила око релігійна споруда просто на березі калюжі, тож коли у 1925 році було відкрито перший механізований завод із газування та розливу води, собор прислужився складом — там почали зберігати продукцію. Гірка іронія полягає в тому, що батько засновника курорту Івана Зубковського — Андрій Зубковський — раніше був протоієреєм у цій церкві й немало доклався до її відбудови у 1880-х. А тепер замість ікон у ній виблискували пляшки «Миррад» (тобто «миргородського радіоактивного джерела»).
У 1920-х виробництво води «Миррад» масштабувалося, що вплинуло на її дистрибуцію: тисячі пляшок розійшлася по їдальнях, буфетах, ресторанах і, звісно, аптеках. Як жартував роз’їзний кореспондент Антоша Ко в журналі «Червоний перець» (1928), побувати в Миргороді й не випити води стало просто неможливим. Навіть якщо з потяга сходив не пацієнт-курортник, а простий турист у пошуках обіду:
«Пропонують пити її (холодну!) і до борщу, і до локшини, і до вареників, і до всіх инших страв. Вісім копійок півпляшки — пий, хоч залийся! Та як же її не пити, оцю «Мирраду», коли вона конкурує з усілякими там «Боржомами та Нарзанами»…»
Опріч медично-гастрономічної сфери активно розвивалося й культурне середовище: миргородський курорт перетворився на місце обміну думками для інтелігентів із різних куточків України. За враженнями Михайла
Димного — автора нарису «Цілюща Україна. Українські курорти» (1930) — в затінку миргородських алей не стихали козацькі пісні й розмови про Миколу Гоголя. Газета «Нова громада» в 1925 році сповіщала читацтво, що на курортній дачі-пансіоні повсякчас проводять концерти, лекції, виставки.
Зрештою, організоване курортом дозвілля сприяло цілком випадковим спітканням — цікавим, а часом і доленосним. Приміром, адвокат та громадський діяч Олександр Семененко, відпочиваючи в Миргороді з матір’ю, так зустрів поета Миколу Вороного. Як і Семененко, Вороний приймав оздоровчі ванни. Тож знайомці разом ходили на процедури й дивувалися тому, що у прославленій водолікарні не знайти годинників — вилазити з купелі потрібно за командою ванщиць:
«Так просто все тут, що навіть піскових годинників, звичайних по інших курортах, тут немає. Є дівчата, що приготовляють ванну, привітні полтавки. Вони у себе в кімнаті мають будильника й коли минає десять
хвилин, чути їхнє полтавське: — Виймайте пробочки. Вставайте».
Спустивши за собою воду й розтираючись рушником, Олександр Семененко розпитував Миколу Вороного про те, як воно — перекладати «Інтернаціонал» із французької на українську. Цей курортний смол-ток легко
було б назвати приємним, якби в Семененкових спогадах він не мав такого сумного продовження: зустрівшись із Вороним наступного разу, мемуарист дізнається, що поета висилають з України як людину ненадійну, антирадянську, — і статус перекладача міжнародного пролетарського гімну ніяк його не захистив.
1930-ті роки для миргородського курорту загалом виявилися десятиліттям трагічно абсурдних контрастів. У нарисі «Миргородський ярмарок» (1953) письменниця-емігрантка Олена Звичайна порівняла веселі та різнобарвні ярмарки гоголівських часів із базарами 1932—1933-го, де пухлі від голоду мешканці Миргородщини продавали курортникам сімейні реліквії за пів хлібини. Миргородські плахти, весільні сорочки, рушники й скатертини — все це незворотно зникало в пащах валіз. Місцеві були у відчаї. Тим часом як на лівому березі Хоролу саме постав двоповерховий будинок-санаторій на 260 місць, тим часом як завод мінеральних вод нарощував індустріальні потужності та святкував виробничі перемоги… Зрештою, в 1937 році працівники спромоглися випустити 5,7 мільйона пляшок. Для порівняння —
у 1927 максимумом було 60 тисяч.
Друга половина ХХ століття і сьогодення: так той «Миргородкурорт» чи не той?
Завод, що раз у раз бив власні рекорди, зупинився лишень на час нацистської окупації. У 1943 році, із поверненням радянської влади на Полтавщину, роботу швидко та ефективно відновили. Цей перезапуск
виробництва потягнув за собою потребу ребрендингу: до Другої світової вода мала назву «Миррад», таку ж збадьорливо різку, як і її газові бульбашки, а після — з’явилась усім нам відома «Миргородська». Так
почалося довге, аж до наших днів, співіснування двох найменувань: на полицях «Миргородська», а в місті — «Миррадзавод». Адже мовну практику, на відміну від етикеток, так просто не «переклеїти».
Курорт, входячи в другу половину ХХ століття, теж потроху набував того вигляду, який має й донині. І всі, хто б не приїжджав до Миргорода, вважали за свій обов’язок, описуючи місто, відштовхнутись або від візії
Гоголя, або від Тичининого рядка «Не той тепер Миргород, Хорол-річка не та». За принципом «було — стало».
Прозаїк Олесь Гончар у нарисі «Гоголівськими шляхами» (1981) нагадує, що оаза здоров’я постала на калюжі, яка колись цвіла посеред сонного повітового містечка:
«Миргород. Місто, що завдяки Гоголеві стало відомим на цілий світ. Останніми роками Миргород посилено
розбудовується, формується як місто-курорт, зі всіх кінців Радянського Союзу тисячі людей приїздять щорічно на лікування до цілющих миргородських джерел. Отакою виявилася гоголівська калюжа!»
Вочевидь Гончареві важило приязно підморгнути минувшині, тож, хвалячи нові звершення архітекторів, він зауважує дивну гармонію поміж простим функціоналізмом санаторної забудови та миргородським вокзалом, стилізованим під українське бароко. Натомість письменник Іван Цюпа в репортажі «Миргородська криниця» (1975—1977) підхоплює репліку Павла Тичини та згоджується, що Миргород невпізнанно змінився з часів ХІХ століття — і в цьому, на його думку, суцільні переваги:
«Справді, таки не той! Змінився він, помолодів, розрісся на схід і на південь, вже стало йому тісно в прихорольській долині, і він ступив на той бік Хоролу, туди, де завжди були луги і луки, а нині звелися високі корпуси нового санаторію «Березовий гай»…»
Розпитуючи працівників курорту, Іван Цюпа дізнається, що путівки користуються попитом: кого тільки не зустрінеш на алеях чи в бюветі! Про візити деяких гостей медсестри ще довго шепочуться по кабінетах.
Приміром, незадовго до смерті тут відпочивав Олександр Корнійчук — письменник-соцреаліст і голова Верховної Ради Української РСР. За переказами, він приїхав до Миргорода під Новий рік, виступив перед
читачами, побував на святі в дитячому садку й багато гуляв засніженим березовим гаєм. Для історії оздоровниці це гостювання важливе тим, що доводить: холодний сезон уже давно не був перешкодою лікуванню. А щоб дозвілля «зимових» пацієнтів теж нічим не поступалося літнім розвагам, було відкрито зимовий плавальний басейн.
Нині миргородський курорт так само цілорічно приймає гостей. А вони натомість вписують подяки до санаторних книг відгуків. Завдяки таким автографам розвідки про «Миргородкурорт» пишаються переліком імен відомих відпочивальників: найчастіше згадують Ніну Матвієнко, Павла Зіброва, Лілію Сандулесу, Аллу Кудлай та інших зірок естради. Багато хто з них поєднував ретрит із гастролями і паралельно давав концерти в курортному будинку культури. Тож, приїжджаючи «на води», курортники 1990—2010-х мали стандартну, але доволі насичену культурну програму: придбати сувенірну чашку з носиком, щоб, п’ючи в бюветі, не попсувати зубну емаль, відвідати бодай один співочо-танцювальний перформанс, поплавати Хоролом на човні чи катамарані, побазарювати, купивши фірмового миргородського сала, та сфотографуватися біля скульптур гоголівських персонажів.
Якщо цього було замало, курортне екскурсійне бюро пропонувало одноденні тури до Лубенського Мгарського Спасо-Преображенського монастиря, лісництва «Попівська Асканія», Дібрівського кінного заводу та інших туристичних локацій Полтавщини. На жаль, із часу пандемії, коли масові зібрання були заборонені, бюро фактично не працює.
Отож сучасні курортники втрачають унікальні досвіди. Уявіть: спекотного літнього дня їхати автобусом поміж соняшникових полів Миргородщини і слухати байки курортного гіда про те, як Микола Гоголь містичним чином перевернувся в труні… Блаженна старовина, що живе лиш у спогадах!
Окрім екскурсійної, тимчасово призупинена й концертна діяльність у курортному будинку культури — причиною цьому стало вже російське вторгнення в Україну 2022 року. Миргородський курорт відгукнувся на
проблеми воєнного часу: надав санаторне помешкання для внутрішньо переміщених осіб, а також сфокусував увагу на реабілітації військових. Зокрема в 2025 році долучився до державної програми «Ветеранський спорт», за якою ветерани й цивільні, що отримали інвалідність через війну, можуть користуватися тренажерною залою та лікувальним басейном закритого типу.
Існуючи з 1917 року, оздоровниця неодноразово змінювалась. Колись головний символ, водолікарню, «змило» з етикетки сучасної «Миргородської», а засновник курорту Іван Зубковський дивиться на гостей із пам’ятника та музейного портрета. Однак попри труднощі курорт усе ще «той» — лікувальний, ретритний, веселий, автентичний. Досі сумніваєтеся? Тоді беріть путівку й приїжджайте до Миргорода на відпочинок.
Якщо ви помітили помилку у матеріалі, будь ласка, повідомте tereny.agency@gmail.com
