«Глина на віки»: як Опішня береже ДНК українського гончарства в епоху мас-маркету

Статтю опубліковано в межах медіапроєкту «Зблизька» культурної аґенції «Терени». Його мета — знайомити з визначними культурними явищами і постатями України. Перший регіон у фокусі проєкту — Полтавщина.

У Малих Будищах поблизу Опішні розташоване етносело «Гончарія». Той, хто побуває там бодай раз, уже ніколи не зможе залишатися байдужим до глиняних виробів. На дерев’яних поличках, що прикрашають кожну стіну, стоять власноруч зроблені з глини амфори, закриті качанами кукурудзи, великі куманці, з яких господарі частували гостей домашніми настоянками зі слив, керамічні банки для зберігання овочів узимку, пасники, тарілки, сільнички, ємності для олії та багато інших зразків посуду, без якого раніше (та й зараз) не могли б обійтися господарі.

Але особливістю етнопосела є не просто посуд, а хата гончара початку ХХ століття. Там, крім кухні та житлової кімнати, облаштовано майстерню: по піддашшях сохнуть вироби, стоїть маленький стільчик, від сидіння на якому не боліла спина, старий дерев’яний круг та глиняні глечики, глазуровані ще токсичним свинцем, із підписами майстрів, які їх створили.

Саме там ми почули історії про місцеві гончарські традиції. Гідеса, яка проводила екскурсію, розповіла, як випадково знайшла серед експонатів «Гончарії» посуд, виготовлений її прадідом. Ця історія чи не найкраще демонструє, як сучасність і минуле поєднуються між собою, як гончарні традиції продовжують жити в оселях місцевих попри величезний вибір фабричних виробів у сучасному світі, і чому Опішня просто не могла не стати гончарною столицею України.

Опішнянська глина: традиції, що мандрували від батька до сина

Зараз уже мало віриться, що століття тому в Опішні та сусідніх селах жили сотні майстрів. Вони виготовляли глиняні вироби, які з часом знаходили своїх власників по всьому світу. Кожного дня у багатьох дворах було чутно звук гончарного круга, а печі пашіли жаром, запікаючи посуд.

Відповідно до тогочасного перепису населення, близько 150 років тому в Опішні гончарством займалася кожна третя сім’я.

Для виготовлення виробів майстри використовували місцеву глину сірого кольору, яка після випалювання ставала світло-жовтою. Сам процес створення виробів тривав до сорока днів. Неймовірним було й те, що майстри працювали без жодних ескізів. Мистецтво виготовлення посуду передавалося з покоління до покоління, разом із розповідями про особливості ремесла, забобонами та секретами.

 

Артілі, перші майстер-класи та показові студії: як гончарування стало популярним

Спочатку опішнянські майстри працювали вдома, облаштовували собі майстерні, а в 1894 році з’явилася Опішнянська зразкова навчальна майстерня, яка проіснувала п’ять років і закріпила за собою статус першої гончарної школи у Наддніпрянщині.

На початках її очільником був етнограф та археолог Іван Зарецький, який першим почав досліджувати гончарні промисли Полтавщини. Зарецький лишив по собі велику кількість фотографій, на яких зафіксований не тільки одяг та будні полтавців, а й побут гончарів та технологічні процеси від створення до поливу виробу.

Уже в ХХ столітті з Галича (що тоді входив до Австро-Угорської імперії) до Опішні запросили Юрія Лебіщака. Це був визнаний майстер кераміки тих часів. Його завданням було відновити майстерню. Її перейменували на Опішнянський гончарний навчально-показовий пункт, бо там навчалися не тільки діти й молодь. Майстер-класи з гончарування могло відвідати і доросле населення.

Епоха Василя Кричевського та завод «Художній керамік»

За два роки до Опішні приїхав Василь Кричевський, який уже закінчив проєкт будівлі Полтавського губернського земства і мав звести приміщення для гончарної майстерні. Так, у Опішні з'явилася будівля в стилі українського модерну, з високим дахом, шестикутними вікнами, кахлями, полив’яною дахівкою, що їх і виготовляли опішнянські майстри.

Згодом призначення будівлі змінювалося:

• школа та майстерня;
• артіль «Художній керамік»;
• цех №1 заводу «Художній керамік».

Саме на заводі виготовляли як ужиткову продукцію (миски, глечики, макітри, горщики, куманці, барильця, тикви, кухлі, супники, ковбасниці, тарелі), так і художньо-декоративну, яка прославила Опішню на весь світ. Це був зооморфний посуд у вигляді баранців, левів, птахів, а також народні іграшки-свистунці.

На заводі «Художній керамік» працювали видатні майстри: Олександра Селюченко, Василь Омеляненко та представники родини Пошивайлів. Зараз у їхніх садибах заснували музеї, де полиці шаф досі прогинаються від витворів їхніх рук. А у будівлі, зведеній Кричевським, діє Музей мистецької родини Кричевських. На його фасаді у 2011 році створили Стіну гончарної слави України з меморіальними дошками майстрам.

Гончарство в Опішні сьогодні

Зараз традиції опішнянського гончарства продовжують у «Опішнянській артілі» та Художньому ліцеї. «Опішнянська артіль» з’явилося в Малих Будищах, що поруч з Опішнею, у 2023 році. Тут виготовляють кераміку на продаж та проводять майстер-класи з гончарства для туристів. Усього на підприємстві працює семеро майстрів.

У самій Опішні з 1997 року існує Художній ліцей імені Василя Кричевського, де гончарство викладають як окремий предмет поряд з іншими нормативними дисциплінами.

Глиняні традиції родини Шкурпелів

Окремо гончарувати в Опішні продовжують і родини, що залучені у виготовлення виробів від найстаршого до наймолодшого. Тут досі є двори, які вирізняються від інших. Наприклад за деталями на подвір’ї Шкурпелів, стає одразу зрозуміло, що тут живуть гончарі. Їх видають глиняні глечики на тину та велетенські амфори для вина посеред двору.

Ще до початку повномасштабного вторгнення господарі обійстя виготовили цей посуд, для приазовської виноробні. Однак, Приазов’я окупували, амфори так і лишилися у тих, хто їх створив. Зрештою, можливо їх вже ніколи не використовуватимуть за призначенням, але історію посудин знають люди, які з екскурсіями приходять до двору родини гончарів.

У розписах Шкурпели відтворюють традиційні опішнянські орнаменти та кольори. Як велить усталений звичай: гончарувати це чоловіча справа, а розписувати вироби — жіноча. Відтак у Шкурпелів гончарують чоловіки, а розписують їхні дружини.

Шкурпели чи не єдині тепер в Опішні, хто гончарує за ветхою технологією:

• Власний видобуток: Олександр самостійно шукає та розкопує поклади глини. Вона насипом лежить прямо на подвір’ї гіркою, яку важко не помітити.
• Автентичний випал: позаду будинку димлять печі. Їх у Шкурпелів дві. Випал виробів триває майже добу. Хтось із родини весь час стоїть коло горна й пильнує температуру, щоб піч не схолола і не перегрілася, вчасно підкладаючи дрова.
• Мінімум інновацій: зі змін у Шкурпелів хіба що сучасніші теплоізоляційні матеріали в печі та моторний гончарний круг (класичний круг доводилося розкачувати ногою).

Від предків Шкурпели перейняли і забобони. Тому всі ще не випалені вироби, які сохнуть і чекають своєї черги, стоять в окремій кімнаті за зачиненими дверима, та ще й накриті простирадлами. Туди господарі не пускають гостей. Вірять: якщо хтось сторонній «підгледить» вироби до випалу, глина може тріснути або погано спектися. Світлана згадує, що накривати речі почали після того, як один покупець зазирнув до кімнати, і майже вся партія після цього була зіпсована.

Витвір мистецтва проти фабричного конвеєра

Для Шкурпелів, як і для гончарів старого часу, ремесло є головною зайнятістю. Поза цим хіба доглядають за господарством — тримають город і трохи курей. Батько Олександр разом з дружиною Світланою та сином Анатолієм живуть зі своїх виробів — вони мають сайт з асортиментом товару та майструють вироби на замовлення.

Майстерня родини працює вже понад 25 років. У їхньому домі є окрема кімната, де по підлозі та полицях викладені їхні вироби. Деяким по п’ять та більше років, і вони досі чекають на власника. Збувати продукцію ніколи не було просто, бо вироби перестали бути першочергово ужитковими речами, як це було сто років тому, і навспак їхнє символічне значення зросло у вазі. Якщо раніше весь можливий посуд був рукотворним, то тепер миска чи кухоль ручної роботи — радше екзотика. Кому потрібен просто посуд, той скоріше купить фабричну миску, аніж виліплену і розписану руками, бо остання буде суттєво дорожчою.

До Шкурпелів звертаються покупці, які бачать у посуді не просто предмет побуту, а витвір мистецтва. У такому гончарстві не буває двох однакових виробів: кожна чашка має свій вигин ручки, а кожен мазок на тарілці відрізняється формою, товщиною та відтінком. Це і є унікальні відбитки рук автора.

Вироби Шкурпелів часто замовляють на подарунки іноземцям як символ України. А у 2000-х роках у їхньому дворі особисто обирав собі кераміку президент Віктор Ющенко.

Родинний музей кераміки та високе мистецтво

Окрім приватних майстрів, які зберігають традиційні взаємини з глиною, в Опішні є інституції, що відкривають нові шляхи для розвитку цієї породи. Національний музей-заповідник українського гончарства, заснований ще за часів перебудови, трансформував гончарство суто з ремесла у високе мистецтво, популяризуючи глиняну скульптуру.
Історія музею тісно пов’язана з легендарним гончарським подружжям Явдохи та Гаврила Пошивайлів. На початку 1970-х років вони створили перший в Україні родинний музей кераміки прямо у своїй хаті в Опішні. Там можна було оглянути їхню родинну колекцію: Гаврило виготовляв посуд, декоративні скульптури та дитячі іграшки, а Явдоха оздоблювала ці витвори рослинними та зооморфними композиціями. Жінка просила нащадків зберегти цю родинну спадщину, і їхній онук Олесь Пошивайло у 1986 році заснував Музей гончарства.

Монументальна глина просто неба

У Музеї гончарства просто неба розташовано сотні скульптур із глини різного ґатунку — від композиції з товариством глиняних жаб до кількаметрових у висоту узористих обелісків.

З 1997 року музей проводить симпозіуми для митців-скульпторів, які обмінюються досвідом та створюють глиняні роботи, що стають експонатами музею під відкритим небом. Також музей проводить і наукові керамологічні симпозіуми, за матеріалами яких виходить науковий щорічник «Українська керамологія».

У 2017 році спільно з меценаткою Олесею Говорун (США) було засновано премію Говорунів, яка фінансує створення нових керамічних композицій для музейного парку.

Полтавський кераміст, старший викладач Полтавської політехніки імені Юрія Кондратюка Володимир Денисенко (учасник симпозіуму 1999 року та лауреат премії Говорунів 2024 року) згадує, що для арт-об’єктів використовують як місцеву глину («у якої не переламано хребет»), так і високоякісну каолінову глину з-під Слов’янська.

Своїм учителем Володимир називає Василя Омеляненка:

«Коли я ще навчався, завідувач кафедри привіз майстра до студентів. Він поділився своїми маленькими хитрощами, завдяки яким я осягнув «дзен» гончарства. Майстру-віртуозу вистачило 20 хвилин, щоб захопити нас глиною на все життя».

Культурна спадщина, яку ми ще не вивчили

Наприкінці 2012 року опішнянську кераміку внесли до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України. Це визнання живої традиції на державному рівні, однак живою вона лишається лише тоді, коли хтось щодня крутить гончарний круг і розпалює піч для випалу.

Завдяки окремим родинам та відданим інституціям гончарство в Опішні, яке після розпаду СРСР мало всі шанси перетворитися на забутий історичний релікт, продовжує свій рух.

Майстри запевняють: покладів унікальної глини тут вистачить ще на віки. Проте, крім природних ресурсів, промислу необхідна цікавість ззовні, бо спад інтересу з боку суспільства та покупців сьогодні — найбільша загроза для майбутнього опішнянського всесвіту.

Джерело — Локальна історія

Якщо ви помітили помилку у матеріалі, будь ласка, повідомте tereny.agency@gmail.com