Гадяцькі орнаменти Олени Пчілки

Статтю опубліковано в межах медіапроєкту «Зблизька» культурної аґенції «Терени». Його мета — знайомити з визначними культурними явищами і постатями України. Перший регіон у фокусі проєкту — Полтавщина.

Коли Олена Пчілка тільки-но прийшла в етнографію, побутувала думка про вторинність українського орнаменту: буцімто він є запозиченням перських узорів. Головний аргумент прибічників теорії полягав у тому, що українці, як і перси, вишивають восьмипелюсткову розетку, так звану рожу. «Збіг і не більше!» — подумала етнографка і в передмові до альбому «Український народний орнамент» 1876 року ствердила: автентичність умовної «рожі» визначають за тим, чи вплетений цей фрагмент у складніший візерунок, а чи стоїть осібно. Українському народному мистецтву не притаманне переривання сюжетів, плутанина комбінаторики, що свідчили б про запозичення з чужого ґрунту. Отже, маємо справу з локальним явищем.

Застосувати цей принцип цілісності й стадіальності розвитку можна і до людської ідентичності. Олена Пчілка — письменниця, науковиця, громадська діячка, видавчиня, та на її малій батьківщині обов’язково додадуть: гадячанка! Життя Олени Пчілки не просто розпочалося на Полтавщині, цей регіон сформував її і в різних проявах — от же ж справді різних: від перекладів Миколи Гоголя до колекціонування опішнянської кераміки — супроводжував полтавку, хоч би де вона була.

Драгоманова з Драгоманівської гори

«Що ж то за місто — Гадяч? Гадячем поселення на північному сході Полтавщини називають через те, що місцеві яри аж кишать гадюками, навіть рослина є така — «гадяче зілля», — пише Олена Пчілка в «Спогадах про Михайла Драгоманова».

Імовірно, дрібні квіти, по-науковому вероніка дібровна (Veronica chamaedrys L.), врізалися в пам’ять письменниці через колір індиго, яким пишається традиційна гадяцька вишивка. Можна подумати, що перші стібки цієї історії зроблені тут же, на зелених гадяцьких узгір’ях — однак ні. Маємо від’їхати на 7 верст, у село Монастирські Будища, де дідич Яким Драгоманов розбудував родове гніздо. По його смерті будиське помістя відійшло старшому сину Олексію, а от молодший Петро, що 1838 року повернувся з навчання в Петербурзі, мав шукати нової оселі деінде. Отож він перебирається до самого Гадяча і, одружившись із панночкою-хуторянкою Єлизаветою Іванівною Цяцькою, виховує гадячанами своїх дітей — серед них Михайла (1841) та Ольгу (1849).

Як згадувала Ольга Петрівна Драгоманова (справжнє ім’я Олени Пчілки), в домі її батьків панувала українська атмосфера, ба більше: натоді поміж дрібних і середніх поміщиків ще жевріла «котляревщина» — залишки славетної старосвітчини, яку нещадно затирали час і русифікація. Етнограф Микола Сумцов, молодший від Ольги Драгоманової на 5 років, у розвідці «Побутова старовина в «Енеїді» І. П. Котляревського» складає цілий список загроженого спадку, як-от ганусові горілки, сластьони, жіноче постування-понеділкування, народні танці «санжарівка», «гацук», «гайдук», — усе це пізніше перевелося на попіл. Та Полтавщина 1840—1850-х ще тримала свою автентику з усіх сил, аби стати школою етнографії та письменництва для маленької Ольги. Як звертався до богині-натхненниці автор «Енеїди», «ти, Музо, кажуть всі, письменна, // в полтавській школі наученна» — і справді, музи Олени Пчілки й Івана Котляревського стали землячками-однокашницями.

Передусім цьому посприяв гадяцький фольклор. Змалку Ольгу оточувала народна поезія, а її улюбленою порою була осінь — час «попрядків»: тоді молодиці приходили у двір Драгоманових прясти й розважали себе невгавними співами. Не відставала і Єлизавета Драгоманова, яка знала чимало пісень та мала гарний голос. Уже пізніше, коли сама Олена Пчілка стане матір’ю й житиме разом із дітьми на Волині, її донька Леся регулярно припускатиметься помилок у записах, плутаючи волинські пісні з полтавськими (до них-бо навідуватиметься в гості бабуся й збиватиме гадяцькою творчістю). Казок на таких «попрядках», та й не тільки на них, теж було слухати не переслухати. «Тут, мовляли, — і «звірячий епос», і «героїчний», і «мітологія», і «демонологія», і «відьмологія». Певне, що наш гадячанин Іван Рудченко завів у свій збірник українських казок — лише малу частку з того величезного знадібку, що можна тоді було знаходити навкруги!», — скаже Олена Пчілка в «Автобіографії», згадавши старшого брата письменника Панаса Мирного (Панаса Рудченка).

У Гадячі Драгоманови й Рудченки були сусідами: батько Яків Григорович Рудченко отримав тут місце казначея, і вся родина перебралася з Миргорода до нової домівки. Обидві сім’ї хутко потоваришували, тож Ольга Драгоманова ще з малих літ була приятелькою Панаса, чи як його називали в дитинстві — Ахванасія. Гадяч того часу, хоч яким провінційним не здавався, був прихистком для багатьох талановитих людей. Так, до Петра Драгоманова заходили поговорити такі відомі фольклористи й поети-романтики, як Михайло Макаровський та Амвросій Метлинський, — останній взагалі був родичем, свояком Єлизавети Іванівни. Під їхнім впливом Петро Якимович також починає записувати фольклор.

Смаки батька поширювалися й на дітей, особливо ж любов до Миколи Гоголя — найкращого письменника за версією Петра Драгоманова. Влітку він простеляв плащ-макінтош і просто неба читав Ользі «Тараса Бульбу» або яке оповідання з «Вечорів на хуторі…» — малу слухачку щораз заворожував образ гоголівської України, героїчної та таємничої. Михайло Драгоманов, що був гімназистом, навіть привіз додому портрет відомого полтавця, власноруч облямував папером, зробив золотий «бордюрчик» і підписав «Великому — слава». Коли ж потому старший брат вступив до університету, то почав доправляти в Гадяч не лише сувеніри, а й передові ідеї. Так у місті з’явилася громадська бібліотека: підбадьорені студентом, знайомі Драгоманових зносили книжки на Драгоманівську гору (узгір’я, де стояв їхній двір), а вже звідти їх переспрямовували в простір при «Общественном собрании». Ольга Драгоманова захопилася громадською роботою, та ще твердіше сформувалися її наміри, коли, закінчивши навчання в пансіоні Агати Нельговської, вона якийсь час жила на київській квартирі Михайла Драгоманова і мала нагоду познайомитися з такими великими ентузіастами, як Михайло Старицький та Микола Лисенко.

З майстерні — на сторінки, зі сторінок — у майстерню

У 1868 році Ольга Драгоманова одружується з другом брата, Петром Антоновичем Косачем, і переїжджає в Новоград-Волинський (Звягель), де він обіймав посаду голови з’їзду мирових посередників. А вже 1876-го виходить перша друкована праця дослідниці — альбом «Український народний орнамент», в якому вона зібрала й описала зразки вишивок, писанок і килимів із Новоград-Волинського повіту.

Їдучи на Волинь, Ольга Косач була переконана, що це всуціль полонізований край, а отже, чужий її полтавській душі. Однак стереотип зруйнувався, щойно вона поспілкувалася з волинянами. У передмові до альбому етнографка пише, що лівобережці, питаючи в неї, чи схожа волинська вишивка на полтавську або чернігівську, зовсім не сподіваються ствердної відповіді — а дарма. Ольга Косач зафіксувала чималу кількість спільно українських візерунків, і перевага Волині полягає в тому, що тут вони збереглися краще, ніж на Лівобережжі.

Що ж до Полтавщини, то вона надолужила розрив вже в часі кустарного виробництва. 1912 року Олена Пчілка напише, що серед усіх організацій, які опікуються популяризацією роботи локальних майстрів та виробленням національного стилю, найкраще зарекомендували себе інституції Полтавського земства й «Київське кустарне общество»: вони не продають вишивки з «ляпаниною», яку підгледіли в журналах мод чи на обгортках мила. Натомість в інших місцях нерідко трапляються вироби, схожі на «шматок якогось московського ситцю, самого безглуздого смаку!».

Так само впевнено Олена Пчілка могла судити (і врешті судила) про стан справ у сферах архітектури, кераміки, різьблення по дереву — власне, про все, що стосується естетики. Де вона це робила? Здебільшого на сторінках «Рідного краю». Перший випуск цієї газети побачив світ 24 грудня 1905 року — видавцем став полтавський адвокат Микола Дмитрієв, до видавничого комітету увійшов Панас Мирний. Заради участі в розвитку часопису Олена Пчілка переїжджає в Полтаву 1906 року, а коли 1907-го цензура забороняє видання, перевозить редакцію до Києва, де продовжує роботу вже в ролі видавчині. У 1909 році авторка публікує в «Рідному краї» статтю «Ліпні вироби полтавських гончарів», де оповідає про цікавий курйоз.

Художник Опанас Сластьон 3 роки тому підготував ілюстрацію для початкової сторінки «Рідного краю», випуск попався опішнянському гончарю Різниченку, і той відтворив малюнок у глині, тобто зробив горельєф (об’ємну ліпну картину) — щоправда, дещо змінивши Сластьонові постаті: на знайомому тлі з’явилися дівчина з відрами та хлопець із бандурою. А от жінку з оригінального малюнка Опанаса Сластьона майстри заповзялися ліпити як окрему статуетку. Сама ж Олена Пчілка купила в Опішні фігуру «Гоголь слухає лірника», зроблену за образом, узятим з ілюстрованого календаря.

На світлині, де Ізидора Косач, донька Ольги Косач, стоїть біля материної колекції гончарних виробів, можна роздивитися обидві роботи: позаду видніється масивний горельєф Різниченка, а на передньому плані — композиція з двох постатей, в яких впізнаються похилений лірник і улюблений письменник родини Драгоманових (його легко визначити за характерною зачіскою).

Праця Опанаса Сластьона перейшла зі сторінок у робітню, та бувало й по-іншому — коли друковані матеріали впливали на Сластьонову образотворчість. Того ж 1909 року Олена Пчілка наголосила на потребі будувати школи в національному стилі: з цим питанням вона звернулася до полтавської влади, що вже поставила славнозвісний будинок земства — палац-красень в естетиці українського модерну (зараз у будівлі розташований Полтавський краєзнавчий музей імені Василя Кричевського — Ред.). Незабаром губернське земство справді оголошує конкурс на проєкти шкіл. Особливо зацікавлюється Лохвиччина — і Опанас Сластьон забудовує її архітектурними дивами. Для зовнішньої оздоби він обирає візерунки з альбому «Український народний орнамент»: будівельники викладають цеглинами схеми вишивок хрестиком, що їх упорядкувала Олена Пчілка. Коли ж усю поверхню стін, разом із випуклими елементами, білять, цегляні прикраси уподібнюються полтавській вишивці «білим по білому». Найкрасивіший доказ того, що етнографічний хист Олени Пчілки змінював світ навколо.

Гадяцьке перо: письменництво Олени Пчілки

Драгоман — синонім тлумача. Недивно, що Ольга Косач, уроджена Драгоманова, спершу відточує навички художнього письма в перекладацтві, беручись за автора, якого знає найкраще, — Миколу Гоголя. У 1881 році виходять її переклади «Весняної ночі» та «Записок причинного». Однак читачів більше збурює додана передмова: в ній Олена Пчілка підважує панівну думку історика Миколи Костомарова, стверджуючи, що обрії української не обмежуються хатнім ужитком. Мова має всебічно розвиватися, точніше — її мають розвивати. На думку мисленниці, Микола Гоголь обрав російську передусім тому, що українська на той час не була достатньо виробленою: якби він ступив на інший шлях, йому б довелося працювати без словників і виковувати лексику, необхідну для передання складних думок та стилістичних нюансів. У цьому опоненти звинувачували й саму Олену Пчілку, називаючи перекладачку «ковалькою», що вигадує слова замість того, щоб звернутися до вже наявних. Відповідь була рішуча та іронічна: неможливо презентувати «добірний склад … словами, якими говорив казочку про курочку-рябу», неможливо відтворити міркування інтелектуалів, послуговуючись арсеналом попідтинних фраз. Різні завдання потребують різних лексичних засобів — і, як на те пішло, без «ковальства» тут не обійтися: «Отож нехай буде наша літературна мова й кóваною. Скажемо так: нехай кована, аби до ладу!».

Уже за рік, 1882-го, Олена Пчілка випускає книжечку «Українським дітям», де вона поставила перед собою новий виклик, — ідеться про переклад віршів. Цей тоненький збірничок із 5 поезій ваговитіший, ніж може видатися на перший погляд: він здобув Олені Пчілці звання однієї з перших професійних поеток в Україні. Відтак вона вже сміливо взялася за авторське письмо — поетичне та прозове.

Проза письменниці зчаста була натхненна реальними приключками: і якщо в «Забавному вечорі», «Чаді, «Маскараді» впізнаються волинські враження, то оповідання «Півтора оселедця», «Золота писанка» і «Збентежена вечеря» є відбитками вчительського життя в Гадяцькому повіті. Помітний гадяцький слід і в найвідомішій повісті авторки — «Товаришках», яку було опубліковано в «Першому вінку» 1887 року.

Полтавська «аура» довкола Олени Пчілки була настільки сильною, що, коли редакторка Наталія Кобринська листувалася з нею щодо видання жіночого альманаху, який мав би об’єднати авторок з обох боків Збруча, галицька адресантка припустилася прикметної помилки, спрямувавши свій лист так: «в г. Ковель, Полтавск. губ., Звенигородского уезда». Олена Пчілка, що жила на Волині, з гумором поставилася до обписки, бо ж і справді була полтавкою; єдине, що їй муляло, — це приписування Полтавщині Звенигородського повіту, який її мала батьківщина мимохіть одібрала в Київської губернії.

Попри це, схваливши ідею галицьких колежанок, наддніпрянська письменниця підтримує альманах і грішми (оплатила з власної кишені половину видатків), і пером, надсилаючи, опріч вірша й поеми, історію про Любу Калиновську — дівчину, що здобуває фах лікарки в далекому Цюриху. Описуючи дім Калиновської, Олена Пчілка, по суті, пригадує пейзаж, який відкривається з рідної Драгоманівської гори в Гадячі, — про це авторка сповіщає літературознавця Омеляна Огоновського в лютому 1892 року:

«В моїй повісті «Товаришки» (в «Першому вінку»), в першій главі, описується (після того, як героїня сіла читати книжку на ґанку), який краєвид видно було з двора Люби. Ото маєте точнісіньку копію того краєвиду, який був перед моїми очима від найранійшого часу життя. Власне, наш двір стоїть на самім краю одного з гадяцьких узгірій, рядом з тим місцем, де була стародавня церква (я пам’ятаю ще капличку від неї), біля котрої поховано гетмана Бруховецкого. Не могла я собі відмовити тої втіхи і застосовала до свого полтавського оповідання картину мого прекрасного рідного краєвиду!.. Далебі, він мав якийсь чаруючий вплив на мене; добре пам’ятаю себе ще в дуже малому вікові, як сяду було за возовнею на самому краєчку узгірʼя свого і дивлюсь, дивлюсь — і на Псьол з його рукавами (зараз знизу), і на ліс той могучий, величезний за річкою, і на прекрасну панораму трьох сел, з’єднаних докупи, ліворуч, по краях дальшого узгір’я… Кожен раз, як відвозили мене до школи, бігала я нишком попращатися з тим краєвидом, і кожен раз, вертаючись домів, перше всього спішила повітати єго…».

Відштовхнувшись від цієї подробиці, літературознавець Андрій Чернишов пішов ще далі й упізнав у портреті Олени Пчілки риси, які вона приписала Любі Калиновській. Приводом став спогад гадяцької вчительки Антоніни Макарової, яка характеризувала письменницю як привабливу жінку з дещо суворими сіро-фіалковими очима й темними родимками. Майже як у головної героїні «Товаришок».

«Стоїть гора високая, попід горою гай…»

Вогке підсоння Колодяжного негативно впливало на здоров’я Лесі (Лариси Косач), отож, аби полегшити стан доньки, Олена Пчілка вирішує збудувати дачу на сухішій Гадяччині — для цього 1895 року купує урочище Голубівщину при березі Псла. Вважалося, що вода в річці радіоактивна, а чорні грязі з її дна корисні для лікування ревматизму. Таким чином купелі мали б допомогти доньці, а прогулянки гадяцьким гаєм — матері.

У листуванні Ольги Косач із Єлизаветою Драгомановою періодично трапляються прохання надіслати з Гадяча до Колодяжного насіння соняху, любистку, кануперу — тобто рослин, непритаманних природі Волині. Вочевидь гадячанка сумувала за рідною землею і, спіткавши годящу ділянку, виставлену на продаж, заходилася зводити дім-літнисько. Сама вигадувала форму вікон із червоними розетками на склі та візерунки балясин на балконі.
Для втілення будівельного проєкту майстрів було привезено з Волині, однак, як зазначає історикиня та музеєзнавиця Олександра Шалагінова, допомагали й умільці-гадячани: приміром, меблі виготовив столяр Тарас Дробний — його нащадки й понині живуть у Гадячі. У 1899 році будівництво було завершене — дача в Зеленому Гаю готувалася зустрічати гостей. Саме так Олена Пчілка переназвала Голубівщину, оскільки зелень урочища нагадала їй вірш «Журба» Леоніда Глібова:

Стоїть гора високая, Попід горою гай,
Зелений гай, густесенький,
Неначе справді рай…

Пізніше, переробивши «Журбу» на свій смак, Олена Пчілка відкриє цим текстом дитячу збірку «Зелений гай»(1914). На її титульній сторінці пишатиметься напис «Перша книжка, видана в городі Гадячі — мовою українською».

Дача Олени Пчілки стає місцем відпочинку української інтелігенції. Тут бували Микола Лисенко, Фотій Красицький, Володимир Ігнатович, Ольга Кобилянська, Климент Квітка та інші. Стараннями господині було заведено такий розклад: у першій половині дня гості робили що заманеться (працювали, читали, рибалили на Пслі або купалися), на обід же збиралися всім товариством. Завдяки гостинності Олени Пчілки в Зеленому Гаю писали Леся Українка та Ольга Кобилянська, Климент Квітка грав на піаніно, а Іван Труш влаштовував пленери попід гадяцькими дубами. Тож хоч дача вітала лише родичів і друзів сім’ї, по суті, вона була праобразом творчої резиденції, де відпочивалося і творилося однаково вдало.

Тим сумнішою є подальша доля Зеленого Гаю: 1918 року більшовики забирають землі Ольги Косач, відтак вирубують ліс та продають на знос будинок. Як писала Ізидора Косач-Борисова: «Коли б влада, відібравши від мами Зелений Гай, не знищила його, а влаштувала в ньому Дім відпочинку для українських письменників, чи літнисько для українських дітей, чи щось подібне — з певністю можу твердити, що мама не переживала б так втрати Зеленого Гаю. Але як ото так, по-хижацькому знівечили його, тоді дійсно несила було мамі дивитися». Це спостереження підсвічує ще одну важливу іпостась Ольги Петрівни Косач — організаторки, що гуртує довкола себе людей і дбає про їхній добробут.

Приятелька молоді

По смерті Лесі Українки Олена Пчілка повністю перебирається в Гадяч, там продовжує працювати над двома періодичними виданнями — часописом «Рідний край» та додатком до нього «Молода Україна». Цей українськомовний журнал для дітей та юнацтва був єдиним у Російській імперії. Передплатників катастрофічно бракувало, та видавчиня-меценатка не кидала справи, хоч як сутужно було з фінансами. Публікуючи казку «Коза-Дереза», Олена Пчілка завершує її так:

«Се вам казочка, а міні бубликів в’язочка, вам — колосок, а міні грошей мішок!». А внизу скрушно приписує: «P.S.: Еге, коли б то міні «грошей мішок»! Як би то добре було для «Молодої України»! І книжечки були б більші, і малюночків було б більше!».

Не маючи змоги запросити достатньо авторів, письменниця множить свої псевдоніми й пише з невтомною регулярністю: Бабуся, Бабуся Олена, О. П., П. О., Княжна Н. Кочубеївна, Колодяжинська, Олена Суботенко, Цяцька — це лише частина імен, під якими ховалася Олена Пчілка. Із початком Першої світової війни царський уряд забороняє українську пресу. Видавчиня, звикла до труднощів, запасається терпінням: вже за кілька років «під заборону» потрапить сам уряд, натомість українська преса відродиться.

Із 1917-го Олена Пчілка працює головною редакторкою «Газети Гадяцького земства», перед тим поставивши земським діячам ультиматум: або газета виходить українською мовою, або даремні запросини — вона не погодиться. На той час у Гадячі, як і в інших містах України, пожвавлюється національний рух. Олена Пчілка користується моментом сповна й закликає до українізації шкіл та установ. Дбаючи про майбутнє, вона активно співпрацює з молоддю, опікується освітою. Зокрема, пише дитячі п’єси (як-от «Сон-мрію, або Казку Зеленого Гаю»), очолює гадяцьку «Просвіту», виступає з доповідями на засіданнях гуртка українознавства та бере участь у шкільних заходах.

Як згадує Петро Одарченко, літературознавець, а в 1918—1920 роках гадяцький гімназист, що мешкав у домі на Драгоманівській горі, одним із найпам’ятніших епізодів його знайомства з Оленою Пчілкою було Шевченківське свято 11 березня 1920 року: «На сцені стояв великий бюст Шевченка, огорнутий жовто-блакитним прапором. Доповідач почав свою промову. І в цей час в залу ввійшли представники влади. Розпорядник вечора непомітно загорнув одну сторону прапора, щоб видно було тільки один колір. Але, побачивши це, до сцени підійшла Олена Пчілка і розгорнула прапор так, щоб обидва кольори були видні. Більшовицький комісар Крамаренко, побачивши розгорнутий шовковий жовто-блакитний прапор, вибіг на сцену, зірвав прапор, став його шматувати й несамовито кричати: «Петлюровщина! Контрреволюция!». Тоді до сцени підійшла Олена Пчілка, високо підняла руку і голосно гукнула: «Ганьба Крамаренкові! Ганьба Крамаренкові!». І вся зала як грім загула: «Ганьба Крамаренкові!». І вмить на грудях хлопців і дівчат зацвіли жовто-блакитні бантики й тризуб, які перед тим з обережності були сховані в кишенях».

Емігрувавши з Радянського Союзу в час Другої світової, Петро Одарченко взяв за кордон свій найбільший скарб — дві книжки Олени Пчілки з дарчими написами — і до кінця життя зберігав його в сейфі, «як річ, дорожчу від усіх діамантів». Із цього видно, наскільки гадяцька молодь шанувала старшу наставницю — мудру й безстрашну. Навесні того ж 1920 року Олена Пчілка виступає на безпартійній селянській конференції, агітуючи селян боротися проти сваволі більшовиків. У травні її заарештовують. Після цього Ізидора Косач-Борисова забирає сімдесятирічну матір до Могилева-Подільського. Завідувач повітового відділу народної освіти обіцяє залишити за Ольгою Косач дві кімнати в драгоманівському домі, та це був обман: щойно власниця виїжджає, цінні речі зникають, а весь будинок проголошується музеєм імені Михайла Драгоманова. Скільки Ольга Косач не боролася за те, щоб їй повернули рукописи й листування, залишені на Драгоманівській горі, все було марним. Нині від дому не лишилося й сліду, місце давно забудовано іншими спорудами, та, кажуть, що на краю урвища, де росте бузок, раніше стояла стара лава — з видом на улюблений пейзаж Олени Пчілки. Зрештою, очі у видатної гадячанки теж були з фіалковим, чи то пак бузковим відтінком.

Якщо ви помітили помилку у матеріалі, будь ласка, повідомте tereny.agency@gmail.com