Тетяна Терен — журналістка та культурна менеджерка, що ще нещодавно обіймала посаду очільниці PEN Ukraine, займалася популяризацією та адвокацією української культури за кордоном.
Зараз вона — голова культурної агенції «Терени» та все ще займається популяризацією української культури, однак нині її погляд спрямований на забуте й автентичне — українські культурні терени. Мета проєкту — повертатися до свого, розвивати, зберігати і популяризувати культурні надбання українських регіонів та відкривати їх усім, хто цікавиться українською культурою.
У цьому матеріалі Тетяна Терен розповідає, що її спонукало до цього проєкту і чому вона почала його з рідної Полтавщини.
Катерина Яковленко: Коли я почула новину про створення «Теренів», насправді була дуже рада, але також бачу тяглість у тому, що ти робила до цього: і через інтерв'ю, і через роботу в PEN. Як ти дивишся на цей розвиток? Чим для тебе особисто є ця агенція?
Тетяна Терен: Дякую тобі за це спостереження. Я давно усвідомила, що найважливіша для мене роль, яку я реалізую в усіх ініціативах, до яких була і є долучена, — це відновлення і формування зв'язків між людьми та поколіннями.
Найбільша радість для мене як журналістки — відшукувати ниточки впливів і перетинів між людьми в культурі. І схоже відчуття пов'язане вже з управлінськими ролями: мені важливо знайомити, поєднувати людей, формувати спільноти й бачити, як від цих взаємодій, вчасно підтриманих ідей народжуються нові проєкти.
Думка про культурну агенцію насправді у мене виникла ще після Майдану, але кристалізувалася з початком повномасштабного вторгнення. Мені здається, що після 2014-го для багатьох стала визначальною українська ідентичність, а після 2022-го ми також інакше поглянули на ідентичність локальну.
Не як на щось відокремлене, як це, на жаль, просувалося в окремих регіонах за підтримки все того ж агресора, а як щось, що допомагає тобі краще та глибше зрозуміти себе і свою країну.
Очевидно, що втрата багатьох наших міст, а водночас болісне, таке запізніле знайомство з нашими містами й селами, які окупував чи щоденно руйнує ворог, також поглибили це відчуття.
Таким був цей шлях для мене, коли я вперше змогла доїхати до Полтави на початку вторгнення. Коли поставила собі питання, що ми можемо втратити, якщо російський солдат дійде до цих земель. Згодом, побачивши нові оборонні укріплення на полі Полтавської битви, почала ставити собі нові питання: чому я ніколи не хотіла робити щось у регіоні, з якого походжу; чому в Полтаві за всі роки мого життя так мало цікавого відбувалося і чому кожна культурна ініціатива тут затихає, а всі активні люди рано чи пізно виїжджають? Яка, власне, у цих тенденціях роль подій XVIII століття, навколо яких і далі будується головний наратив цього міста?
Так я побачила ділянку для своєї подальшої роботи й знайшла у цьому, десь осмислено, десь інтуїтивно, професійний сенс у нинішніх українських обставинах. Агенція постала з моєї глибинної любові до Полтавщини, яка подарувала мені відчуття і розуміння української народної культури, мови, історичних підвалин багатьох нинішніх подій. Але я постійно говорю, що на Полтавщині працюю не лише для цього регіону — я працюю для України.
Кінознавиця Ольга Бірзул, побувавши в одній із наших мандрівок регіоном у межах проєкту «Подорожні», сказала, що завдання «Теренів» — це внутрішня культурна дипломатія.
Найбільша професійна радість для мене сьогодні — коли мені пишуть чи до мене підходять люди з інших регіонів і кажуть, що наша робота спонукає їх повернутися у місця свого народження і розпочати там нові культурні або підприємницькі ініціативи.
Катерина Яковленко: Ти говорила, що після 2014 року в країні виникла хвиля локальних культурних ініціатив, але 2022-й усе «стиснув» назад у великі міста. «Терени» намагатимуться це змінити, і першою стала Полтавщина. Мені здається, що Полтавщина — хороший старт, адже має дуже сильний історичний та культурний спадок. Але як із цим працювати, щоб цей історичний пласт видавався сучасним та привабливим?
Тетяна Терен: Мені радісно, що, говорячи про Полтавщину, ти сказала відразу про історичний і культурний спадок. Частіше я все ж чую про спадок імперський та глибокий рівень русифікації.
І це правда, особливо якщо ми говоримо про Полтаву — в минулому один із губернських центрів імперії. Насправді коли ми осмислюємо російську колонізацію, то бачимо схожі наслідки не лише в Полтаві, а й в Одесі, Миколаєві, Херсоні, Харкові — властиво, кожен регіон несе спадок із часів імперії чи Радянського Союзу. Але тут — можливо, через моє занурення в локальний контекст, — ці колонізаційні процеси видаються ще глибшими й жорстко продуманими імперією.
З одного боку, після нашої поразки у битві під Полтавою 1709 року Російська імперія зробила все для того, щоб закріпити за Полтавою статус одного з міст «слави російської зброї». Полтава стала центром великої губернії, а російське трактування «перемоги» — основоположним у тому, як самі полтавці тривалий час сприймали себе і свою роль в історії.
У Києві нас дивує, як так може бути, що в Полтаві досі частина мешканців підтримує збереження імперських пам'ятників, — але для розуміння цієї ситуації потрібно заглибитися в те, як імперія насправді «завоювала» Полтаву.
Ще один аспект, який слід враховувати: ось той наш багатий культурний спадок Росія применшила, затерла, переписала і перетворила у сприйнятті багатьох на кітч — шаровари, галушки й глечики. Кожне ж слово має свій культурний контекст, але ось ми їх проговорюємо — і в нас відразу складається враження чогось другорядного, меншовартісного.
Тому твоє питання — як із цим працювати — насправді непросте. Я бачу тут кілька завдань. По-перше, цьому регіону дуже важливе інтелектуальне насичення і підсилення. Тому ми працюємо над форматами мистецьких резиденцій, публічних кураторських подій, які б торкалися важливих нам тем, і мандрівок регіоном, які б знайомили зі скарбами Полтавщини й повертали їх у загальнокультурні процеси країни. Звичайно, для нас також важливо зберігати пам'ять про людей із цього регіону, які зробили великий внесок у розвиток нашої культури. З цією метою ми працюємо над ідеями книжкових проєктів та премій і збереженням архітектурних пам'яток.
Підсумовуючи, я бачу дві головні цілі «Теренів» на Полтавщині. По-перше, ми хочемо повернути знання й усвідомлення високої культури, яка розвивалася у цьому регіоні, щоб протистояти й витіснити думку про меншовартість свого. По-друге, на рівні головних наративів наша команда більше сфокусована не на подіях битви під Полтавою 1709 року (хоча для нас дуже важливий спадок Мазепи), а на подіях кінця XIX — початку ХХ століття, коли в Україні, зокрема в Полтаві, відбувалися визначальні державотворчі процеси, пов'язані з ідеями Олени Пчілки, Софії та Олександра Русових, Симона Петлюри, Миколи Міхновського.
Полтаві дуже важливо поглянути на себе тодішню і повернути собі пам'ять про ті події і тих людей.
Катерина Яковленко: Однією з цілей агенції є підсилення локальних культурних менеджерів. Як саме уявляється ця робота, на кого ви спираєтеся зараз?
Тетяна Терен: Після 2014 року, попри початок війни та окупацію частини українських територій, в Україні постійно зростала кількість локальних культурних ініціатив. Приміром, щороку виникали нові літературні фестивалі, й ми всі знали, хто ними опікується, хто є «точкою входу» для роботи в певному місті чи регіоні.
Великою мірою тодішній етап децентралізації культурних процесів в Україні був пов'язаний з появою нових державних культурних інституцій, зокрема Українського культурного фонду. Тоді здавалося, що ось іще кілька років — і менеджери, які вже втретє-вчетверте одержать підтримку на реалізацію своїх ініціатив, зможуть перейти від разових проєктів до розбудови організацій та інституцій. Повномасштабне вторгнення зруйнувало ці зв'язки: хтось із дієвців змушений був залишити свій регіон і опинився за кордоном чи в інших частинах України, хтось мобілізувався чи зосередився на волонтерстві.
Я з цим зіткнулася й на Полтавщині, коли почала досліджувати ці терени: кілька моїх знайомих, які раніше організовували тут культурні проєкти, сьогодні на фронті, багато хто залишив Полтавщину. Тому ми опинилися в ситуації, коли експертність, досвід і зв'язки багато де потрібно будувати з нуля. Нам знову треба перезнайомитися, щоб знати, на кого можна спиратися в тому чи іншому місті й з ким потенційно можна щось робити разом.
Після двох одноденних воркшопів для полтавських менеджерів культури ми вирішили, що такі навчальні програми будуть постійною частиною роботи «Теренів». У листопаді 2025 року ми провели наш перший 4-денний воркшоп-інтенсив для 32 менеджерів культури Полтавської та Харківської областей. Практикувалися у проєктному менеджменті, комунікаціях, фандрейзингу, побудові партнерств, роботі з військовими, ветеранами й темою меморіалізації. Але найголовніше — знайомилися і спонукали учасників до спільних ініціатив. Ми навіть назвали воркшоп «Зав'язь», щоб метафорично передати його ціль — створити, «зав'язати» взаємодію між локальними менеджерами культурних проєктів.
Ми також підтримали невеликими грантами три ініціативи, які народилися під час цього воркшопу, і будемо як ментори їх супроводжувати. Це проєкт з ігротерапії для дітей із прифронтових громад; фестиваль, який має допомогти побудувати сталі культурні зв'язки між Полтавою і Кременчуком, та артмайстерня для дітей військових.
Надалі «Зав'язь» буде щорічною, і ми хочемо зосередитися саме на міжрегіональному форматі, щоб сприяти знайомству та взаємодії між різними регіонами України.
Катерина Яковленко: Децентралізація культури — це також питання справедливого розподілу ресурсів. Як ви будете працювати з фандрейзингом, міжнародними фондами та місцевими донорами?
Тетяна Терен: Раніше я працювала з пошуком ресурсів для проєктів на перетині сфер культури, медіа й прав людини. Нині ж, зосередившись на культурних ініціативах, я бачу, що можливостей саме для культурного поля зараз украй недостатньо. Звісно, насамперед — для інституційної сталості культурних організацій.
Я міркую про дві стратегічні можливості у цих обставинах. По-перше, дієвці культури повинні наголошувати під час перемовин з іноземними партнерами, що культура є обов'язковою складовою майбутніх програм з відновлення України.
Нас чекають попереду не лише непрості роки з відбудовою пошкоджених фізичних об'єктів, але й роки важливих і непростих розмов у нашому суспільстві, робота зі збереження, вшанування пам'яті про наших загиблих. І далі будуть актуальними також питання самоідентичності та деколонізації.
Але найважливішою в цих процесах, звичайно, я бачу роль не іноземних партнерів, а національного й локального бізнесу. Роки війни показали, що якщо ми самі не підтримуємо наші медіа й культурні ініціативи, то зі своїми ресурсами у ці сфери приходить ворог. Тому в полі фандрейзингу в «Теренів» те ж саме завдання: говорити з іноземними партнерами й українськими меценатами про важливість підтримки культурних ініціатив у регіонах.
Катерина Яковленко: Ти не раз наголошувала на тому, що культура — це спосіб формувати спільноти навіть у час війни. Чим для тебе є спільноти, як та навколо чого вони формуються?
Тетяна Терен: З мого досвіду, спільноти формуються навколо людей або просторів, інституцій. Це певні центри взаємодії, інтелектуального обміну, комунікації, тяглості історії. Для творення спільноти потрібен хтось, хто почне поєднувати, притягувати інших у це коло взаємодії. Хтось, чиї цінності ми поділяємо.
На жаль, лише з переказів я знаю, що, наприклад, такою точкою формування мистецької спільноти в Полтаві довгий час був центр сучасного мистецтва JUMP. Ініційований місцевим підприємцем, цей простір був не лише місцем для виставок сучасного мистецтва, до яких долучали також митців з інших міст України, але й прикладом кураторської роботи в культурі, і що найголовніше — місцем для інтелектуальних обмінів, для важливих, часом складних розмов у безпечному просторі.
Прикро, та за моїми спостереженнями, сьогодні в Полтаві мало таких точок притягання. Тут є свої «бульбашки», але вони не завжди переростають у спільноти. Бо «бульбашки» впускають у себе лише обмежене коло «своїх», а спільноти завжди відкриті до додавання нового.
«Бульбашки» формуються на конкуренції, а спільноти — на взаємодії та спільній справі.
Одна з колоніальних травм у регіонах — конкуренція, нерозуміння, що взаємодія і підсилення одне одного дають більший результат та зростання, ніж робота наодинці. І тут немає інших шляхів, як усе ж продовжувати, принаймні в межах власних ініціатив, формувати такі партнерства, а водночас привозити в регіони важливі голоси з інших міст і країн.
Катерина Яковленко: А яким буде ваш маршрут після Полтавщини?
Тетяна Терен: Сьогодні ще складно це прогнозувати, оскільки заглиблення в певний регіон і запуск у ньому культурних ініціатив — це не робота на кілька місяців. У наших планах є проєкти, пов'язані зі збереженням культурної спадщини. Це питання проблемне й занедбане по всій країні. Тут можна планувати, що ось ми знайдемо ресурси для збереження певної пам'ятки — і далі зможемо почати вже етапи з її реставрації, дослідження й підготовки оновленої концепції, але насправді за кожною вирішеною проблемою з'являється нова. Тому в цій сфері я розумію, що ми заходимо у проєкти, де наша активна і постійна участь буде потрібна щонайменше кілька років.
Водночас через навчальні програми для культурних менеджерів і проєкт культурних мандрівок «Подорожні» ми поступово будемо заходити в інші регіони. Вже почали взаємодію з Харківщиною, в наступних планах — Дніпровщина, Чернігівщина, Сумщина.
Катерина Яковленко: І ще маю особисте питання: чи ти плануєш далі розвивати свою літературно-публіцистичну діяльність та працювати з письменниками, продовжуючи «RECвізити», або ж створювати інші книжкові та відеоформати?
Тетяна Терен: Наразі пріоритетом залишаться «RECвізити», а точніше — завершення четвертого тому цієї антології письменницьких голосів. Матеріал для четвертого тому був зібраний кілька років тому, але через управлінські завдання я не мала змоги взятися за упорядкування цих текстів. Котрісь із них застаріли, а якихось голосів у ній бракувало — в нинішньому контексті війни, в якому цей том вийде.
Торік ми дозаписали нові розмови, взялися за монтаж архівних відеоматеріалів і ось-ось запустимо сайт із текстами, фото та відео з цього проєкту. Я планую, що в четвертому томі буде дванадцять розмов, зокрема з Еммою Андієвською, Валерієм Шевчуком, Костянтином Москальцем, Миколою Рябчуком, Катериною Калитко, Наталкою Білоцерківець та іншими письменниками.
Обіцяла аудиторії і видавництву, що на цьому проєкт завершиться, але за останні роки з'явилося багато нових важливих авторів, хтось на початку проєкту лише розпочинав письменницький шлях, а нині є вагомою частиною культурних процесів. Водночас ми записали ще не всіх важливих мені старших авторів, і ця робота точно не припиниться.
Тому я внутрішньо розумію, що п'ятий том також можливий. Так абсолютно волонтерський проєкт, який народився 2013 року, став найдовшою справою мого життя.
Матеріал опубліковано 17.02.2026 на «Суспільне Культура»
