Іменем цієї жінки названо вулицю в Ніцці, один із кратерів Венери та сорт орхідей у Новій Зеландії. Культова особистість у Франції, вона довгий час була майже невідомою в Україні. Йдеться про Марію Башкирцеву. Хто ж вона?
«Навіщо брехати й удавати? Так, очевидно, що я маю бажання, коли не надію, залишитися на цій землі, хоч би яким чином. Якщо я не помру молодою, сподіваюся залишитися як велика мисткиня; але якщо помру молодою — хочу залишити по собі свій щоденник, який не може не бути цікавим»,
Марія Башкирцева. Передмова до «Щоденника», травень 1884.
Від Полтави до села Гавронці — усього зо 20 хвилин автом. Колись у центрі села був панський маєток: великий білий двоповерховий будинок із балконом, скромніший — червоний, альтанки, старовинна дерев’яна церква та родинна усипальниця. Усе це знищили понад сто років тому в часи національно-визвольних змагань. Тепер тут стоїть пам’ятник — гранітне серце на стосі книжок та мольберт із пензлями.
12 листопада 1858 року тут було гучно. Власник маєтку, поміщик Костянтин Башкирцев, наказав стріляти з гармат на честь народження його доньки Марії. Так почалась історія однієї з найвідоміших українок світу.
Марія Башкирцева прожила неповних 26 років. Видатна художниця, вона була першою українкою, чиї картини придбав Лувр. Неймовірно відвертий щоденник, який вона вела від 14 років до смерти, вийшов друком 1887-го й став бестселером у Франції. Його переклали кількома мовами. Її ім’ям названо вулицю в Ніцці, один із кратерів Венери і сорт орхідей у Новій Зеландії. Культова особистість у Франції, вона довгий час була майже невідомою в Україні. Хто ж така Марія Башкирцева?
Її батько — предводитель полтавського дворянства Костянтин Башкирцев, син відставного генерала. Мати — також Марія, уроджена Бабаніна, походила з іншої частини Полтавщини — села Черняківка, що поблизу Чутового. Саме тут минуло дитинство Башкирцевої. Через два роки після її народження батьки розлучилися. Маріїна мати забрала Марію та її молодшого брата Павла і поїхала з ними до батьків.
У 12 років Марія з родиною їде за кордон. Її тітка Надін вийшла заміж за охтирського поміщика й багатія Тадея Романова. На його гроші вони й вирушили в мандри. Відень, Баден-Баден, Женева, зрештою, Ніцца, де вони осіли. Та щойно родина почала обживатися на новому місці, Романов раптово помер. Згідно із заповітом, усі його статки дісталися Надін.
«Усе цікаве викликає у мене справжню лихоманку»
Марії чотирнадцять. Щовечора вона в деталях описує день, що минув. Кого бачила під час прогулянки, чим займалась, яку виставу давали в театрі й у що була вбрана. Пише французькою — мовою, якою змалечку володіє досконало. Ну і куди ж без романтики. Марія закохана, але вагається, в кого: пруссака Борееля чи британського герцога Гамільтона. Зрештою, вона зупиняється на герцогові. Дівчина з ним не знайома, бачила його з десяток разів. Та це не заважає їй щовечора молитися, щоб стати його дружиною, і списувати сторінки зізнаннями у коханні. А після одруження герцога — описувати свої страждання.
Коли вона починає щоденник, надворі зима — час, коли до Ніцци злітається вся європейська аристократія. Місто тепер — калейдоскоп розваг, титулів, туалетів. Бали до світанку, прийоми, вечори, стрільба по голубах, прогулянки набережною. Марія теж хоче бути частиною цього світу, але в ньому діють суворі правила, а родовід і репутація важать більше за статки. А з репутацією у родини Башкирцевих-Бабаніних геть кепсько. Спершу звертають увагу на відсутність Маріїного батька. Натомість наїздами в Ніцці з’являється Георгій Бабанін — рідний брат її матері. Кожна його поява закінчується скандалом через п’яні дебоші, борги, бійки. Зрештою, проти Бабаніна порушують судову справу: він надавав ляпасів одній російській княгині.
Але і це не найгірше. До Ніцци долітають чутки: вдома на цю родину чекає інший суд. Сестра Тадея Романова підозрює їх у шахрайстві, підробці підпису, оскаржує заповіт і стверджує, що брат писав його, будучи сам не свій. Припускають, що його смерть була неприродною. Це змушує аристократію сахатися від Башкирцевих-Бабаніних. Їх не приймають у російському посольстві, а лише це може відкрити двері в товариство. Їх не навідують і не запрошують на прийоми та вечори. Марія страждає, а її родина, здається, взагалі не переймається тим, аби справити добре враження.
Мрії про славу
Друга половина ХІХ сторіччя — час, коли жінки з кола Марії були бранками суспільної моралі, яка регламентувала кожен крок. Мінімальна освіта, малювання, вишивка, гра на фортепіано. Вийти на прогулянку самій, цікавитися політикою чи дискутувати з чоловіками непристойно. Апогей успіху — вдале заміжжя.
Марія інакша. Вона вправляється у стрільбі й бере уроки верхової їзди. Хоче мати освіту на рівні з чоловіками, в ідеалі — ступінь бакалавра. Але дівчатам це заборонено, тож вона наймає вчителів із місцевого ліцею і сама складає навчальну програму: фізика, математика, хімія, історія, астрономія, латина й давньогрецька мова. Вона проходить програму трирічного курсу ліцею за рік. Вчить англійську, італійську, німецьку. Багато читає, любить музику. Годинами відточує гру на фортепіано й опановує мандоліну, гітару, арфу, цитру. Все це встигає поєднувати з прогулянками, відвідинами театру, численними розмовами, модистками і мандрами.
Але головне — вона марить славою і прагне бути відомою. Девізом «Gloriae cupiditate» («Жага слави») починається кожен новий зошит її щоденника. Але досягти відомости в її становищі непросто. «Я хотіла б бути чоловіком. Я знаю, що могла б багато досягти, але чого можна досягти, якщо ти носиш спідниці? Шлюб — єдиний шлях для жінки», — пише вона у відчаї. Крім шаленої працездатности, в неї є два таланти: чудовий голос і хист до малювання. Марія вагається: одне дає хвилинну славу, друге — вічну. Зрештою, вона робить свою ставку.
«Одна з моїх найбільших амбіцій — гарно співати»
14 липня 1876 року в студії паризького професора П’єра-Франсуа Вартеля (його вважають найкращим викладачем вокалу в місті) з’являються три жінки. Дві старші дами та їхня протеже — молода бідна італійка. Вони привели її на прослуховування. Хочуть знати, чи вона має майбутнє як співачка.
Професор Вартель просить італійку заспівати. Вона виконує арію з опери «Міньйон». Професор вражений: у неї мецо-сопрано, діапазон майже три октави! Голос чудовий, але йому бракує техніки, тож треба багато і важко працювати. Він повторить це кілька разів, перш ніж жінки підуть зі студії, а за декілька хвилин... сміючись, повернуться.
«Італійка» зізнається, що її звати Марія Башкирцева, і оповідає, ким є насправді. Самозакоханість, марнославство і постійна невпевненість у собі — речі, що дивовижно поєднувалися в Марії. Вона мріє стати співачкою, але боїться, що їй бракує таланту. І що через статус і статки їй не скажуть правди. Тож вирішує іти на прослуховування, вдавши біднячку, — так із нею точно не церемонитимуться.
«Виходячи на сцену, бачити тисячі людей, які з завмиранням серця чекають хвилини, коли пролунає ваш спів. Усвідомлювати, дивлячись на людей, що одна нота вашого голосу кине усіх до ваших ніг — ось моя мрія, моє бажання, моє життя, моє щастя», — пише вона у щоденнику.
Отож вирішено: вона буде співачкою.
Перш ніж почати навчання, Марія їде на декілька місяців до батька в Гавронці, а коли повертається, дедалі частіше хрипне. Лікування, поїздки на води не дають результату. Вона втрачає голос. Назавжди. Але це не найстрашніше. У неї трапляються сильні напади кашлю, під час яких вона помічає на хустинці сліди крові — ознаки туберкульозу і того, що почався зворотний відлік. Втративши мрію про сцену, Марія вирішує стати художницею.
«Відчуваєш себе такою вільною»
«В майстерні зникає все: тут не маєш ані імені, ані прізвища; тут перестаєш бути дочкою своєї матері, тут кожен сам по собі, кожна особистість має перед собою мистецтво і більш нічого. Відчуваєш себе такою задоволеною, такою вільною, такою гордою! Нарешті я така, якою вже давно хотіла бути», — пише Марія 6 жовтня 1877 року.
Щоб учитися живопису, Марія змушує родину переїхати до Парижа. Академія Жуліана — один із небагатьох навчальних закладів, куди приймають жінок і де студентки працюють на рівні з чоловіками, хоч і на різних поверхах. Заняття тривають від восьмої ранку до п’ятої вечора, тут викладають відомі художники. Одногрупниці Башкирцевої — художниці з усього світу. Майже всі вони з бідних родин, декотрі приходять на заняття напівголодними. Марія в хутрах, зі служницею та песиком — серед них біла ворона. Спершу її не сприймають усерйоз: багатійка, яка прийшла побавитися в митця.
Марія ж скуповує підручники з малювання, бере уроки анатомії і наполегливо працює вдома після занять. Не раз докоряє собі: їй уже 19 років, вона втратила забагато часу. Усього після двох місяців навчання Башкирцева займає 6 місце на конкурсі малюнку серед учениць Академії. А в січні 1879-го її робота «Портрет італійця» перемагає і здобуває медаль. Вона хоче присвятити себе мистецтву, але родина, хоч і оплачує навчання, не підтримує Марію і вважає це черговою забаганкою. Вдома їй повторюють: «Тобі потрібно заміж».
«В мені жіночого тільки й є що оболонка»
У 21 рік Марія Башкирцева вперше бере участь у Салоні — раз на рік у Палаці промисловости в Парижі виставляють найкращі роботи митців із усього світу. Це найпрестижніша виставка, пройти відбір — уже неабиякий успіх, але не для Марії. Аби бути поміченою й отримати нагороди, замало просто написати добре полотно. Потрібна тема, яка зачепить відвідувачів і журі.
Вона малює кузину Діну з книгою. Називає картину «Дівчина, що читає «До питання про розлучення»». Ідеться про есей Олександра Дюма, який саме обговорює весь Париж. Марія підписує картину «Марі Костянтин Рюсс». Це ще одна з її суперечностей: вона мріє про славу, але ховається за псевдонімами.
У 1880 році Марія знайомиться з Юбертіною Оклер — борчинею за права жінок у Франції. Суфражизм на той час — не просто моветон серед людей її кола. Жінок, які вимагають права голосу, вважають ледь не божевільними. Марія ж іще не полишила сподівань увійти до товариства і «вдало» вийти заміж, тому в штаб-квартирі організації «Права жінок» вона з’являється під вигаданим іменем — Поліна Орелл. Потай вона планує написати портрет Юбертіни для Салону, адже така постать не залишить її роботу без уваги. Портрет вона так і не напише, натомість захопиться ідеями організації, відвідуватиме засідання, платитиме внески і фінансуватиме їхню газету «La Citoyenne» («Громадянка»). Час від часу писатиме для неї статті.
Для наступного Салону вона пише картину «У студії Жуліана», де зобразила свою Академію та її учениць за роботою.
Це велике полотно — 188 на 155 см — помічає преса, і про Марію вперше пишуть як про художницю.
Восени 1881-го суд визнав родину невинною у справі Романова. У «Щоденнику» Марія зізнається: про правосуддя не йдеться, просто її дядько здобув компромат на суддю. Та закінчення 10-річної судової тяганини нарешті знімає з її родини клеймо, і світське життя потроху відчиняє перед нею двері. Але тепер у неї інші пріоритети.
«Найвидатніші з майстрів є такими лише завдяки правді»
Пройшовши залами чергового Салону, Марія розчарована: ремесло перемогло творчість. Багато шаблонного й одноманітного: портрети відомих людей, історичні сюжети, антична міфологія — те, що добре продається. Один із небагатьох, чия творчість її захоплює, — художник-реаліст Жуль Бастьєн-Лепаж. Він — затребуваний портретист, але головна його тема — село та селяни. Марія прагне писати, як він, і мати «свою» нішу. Вона знаходить її раптово, їдучи в екіпажі Парижем: вулиця! Консьєржки, вуличні торговці, жінки в дверях будинків і діти. Вона бачить у правдивості буденного життя паризьких вулиць особливу красу і поезію.
Напружена робота підриває її слабке здоров’я, вона глухне. Наче наперекір хворобі Марія працює з потрійною силою: починає нові картини, пробує себе в скульптурі. На наступному Салоні представляє одразу три полотна олією «Жан та Жак», портрет молодої натурниці, а згодом акторки Ірми Перро під назвою «Парижанка» і портрет кузини Діни пастеллю. Марія покладає великі надії на першу картину, але та нічого не отримує.
Відзнаку дають пастелі. Башкирцева розчарована. Просто посеред виставкової зали вона робить зухвалу витівку: одягає «Почесний відгук», який мав бути на її роботі, на хвіст своєму песику Коко. Проте її роботи помітили, про неї пишуть десятки газет.
Але нагадують про себе її стать і походження. Якщо одні хвалять її за сміливість тем, безкомпромісний реалізм та «чоловічу роботу», інші за них критикують. Від неї чекають «жіночих» тем і аж ніяк не замурзаних хлопчаків у зношеному одязі й завеликих та вже стоптаних черевиках.
«Ще один рік для мене — більше, аніж для будь-кого в світі»
1884-й стає останнім роком життя Марії. Їй дедалі частіше буває зле. Кровотечі, лихоманка, напади кашлю, що роздирають груди. Навіть слабуючи, вона планує нові картини та скульптури і, щойно почувається хоч трохи краще, малює. Починає нові картини, які так і залишаться незакінченими. На своєму останньому Салоні вона виставляє полотно «Зустріч». Про картину багато говорять і пишуть, навіть звертаються по дозвіл на репродукцію. Їй пророкують медаль. Але робота нічого не отримує. Імовірно, ображене журі пригадало Башкирцевій торішню витівку з псом та почесним відгуком.
Родину запрошують на прийом до російського посольства: їх нарешті прийняли у світ аристократії, про який Марія колись мріяла. Але який тепер у цьому сенс? Вона помирає і усвідомлює це. На межі смерти і Бастьєн-Лепаж, який встиг стати її близьким другом. У нього остання стадія раку.
Відчуваючи наближення кінця, Марія думає про долю свого щоденника і шукає, хто міг би його впорядкувати і видати після її смерти. Пише кільком відомим французьким літераторам, але ті або мовчать, або відмовляються зустрітись. Тоді вона надсилає листи Ґі де Мопассану.
Останній запис у щоденнику Марія робить 20 жовтня — за 11 днів до смерти. Останній рядок: «Мені дуже важко підніматися сходами». Наступного дня вона ще намагається ліпити, але не вдається.
31 жовтня закінчилося життя справжньої Марії Башкирцевої і почалося народження міфу.
У 1885 році видають «Каталог творів мадемуазель Башкирцевої». У ньому 100 картин, 34 малюнки, 6 пастелей і 5 скульптур. Ще через два роки виходить «Щоденник» і спричиняє фурор. Посмертні виставки картин збирають натовпи шанувальників. Квартира, де жила мисткиня, стає місцем паломництва. Омріяна слава приходить надто пізно.
Творення міфу
Таємниці й містифікації супроводжували Башкирцеву з перших днів життя. В родині її день народження святкували 12 січня, хоч вона народилась у листопаді. Пояснювали це тим, що Марія з’явилася на світ семимісячною, тож «справжній» її день народження має бути у січні. Згодом батько зізнався: вона народилася своєчасно, але через 7 місяців після весілля батьків, тож махінації зі святкуванням мали приховати «гріх».
Після виходу «Щоденника» роком народження Марії вважали 1860-й. Але насправді це 1858-й, що підтверджує запис із метричної книги. Навіщо родина фальсифікувала її вік? Найімовірніше, аби ще більше вразити читачів досягненнями і глибиною думок зовсім юної дівчини.
У 1903 році близький друг Марії — сербський князь Божидар Карагеоргієвич, написав статтю, де закликав «змити вульгарний грим» із її пам’яті. Він стверджував: Марія була не такою, якою її зображає «Щоденник» і численні статті. Але міф набирав обертів.
Коли тема Башкирцевої стане комерційно вигідною, за неї візьмуться різні писаки, які приправлятимуть маловідомі факти відвертою брехнею. Правда про Марію Башкирцеву розкриється лише через 100 років після її смерті.
У 1980-х французька дослідниця Колєтт Косньє приїхала до Національної бібліотеки Франції, де зберігаються всі зошити щоденника Башкирцевої. Із записів поставала зовсім інша людина. Косньє першою заявила: «Щоденник» Башкирцевої пройшов сувору цензуру і має чимало фальсифікацій. Дослідниця віднаходила справжню Марію Башкирцеву — феміністку, жінку, яка захоплюється політикою і відвідує засідання парламенту; яка кохає і не приховує своїх бажань. Авантюрну, ексцентричну й егоїстичну, але й радикально відверту, глибоко нещасну і самотню.
З опублікованого «Щоденника» прибрали все, що могло подати Бабаніних у негативному світлі. А ще — суворо цензурували Маріїне особисте життя. Із нього вирвали її численні захоплення, чоловіків, із якими вона мала стосунки; шанувальників, що робили їй пропозиції. Того, кого вона кохала, хоч і не взаємно, — відомого французького політика Поля Ґраньє де Кассаньяка. Залишили лише її платонічне кохання до герцога Гамільтона та роман із племінником кардинала, який ледь не став Папою — П’єтро Антонеллі.
Зниклий спадок
Сьогодні в Україні зберігаються лише три картини Башкирцевої: «За книгою», «У студії» та «Горе». Усі — в прифронтових містах: Харкові, Дніпрі та Сумах. На її малій батьківщині — в Полтавському художньому музеї — лише альбом із малюнками 1877 року. Решта її робіт розкидана по світу. Але це мізерна частина її спадку. Понад сотня полотен і малюнків зникли.
На початку ХХ століття Маріїна мати передала близько 100 її картин, 40 малюнків і 3 скульптури до художнього музею в Петербурзі. У 1932 році більшість робіт віддали до Харкова, де вони пробули до Другої світової. Коли фронт наближався до міста, колекцію Харківської картинної галереї хаотично збирали, аби відправити в евакуацію. Дорогою полотна Башкирцевої зникли. Сенсацією стала поява однієї з картин на аукціоні «Сотбіс» наприкінці 2012 року: «Дівчина, що читає «До питання про розлучення» Дюма», з якою Башкирцева дебютувала в Салоні. Зараз вона в приватній колекції. Доля інших невідома.
Могила Марії Башкирцевої знаходиться всього за кілометр від Ейфелевої вежі, на старовинному кладовищі Пассі. Грандіозна усипальниця, зведена за проєктом Еміля Батьєн-Лепажа, більше нагадує невелику церкву.
Двері до неї майже завжди зачинені, але навіть крізь запилене скло видно велику картину на стіні. Це «Святі жінки», одне з незавершених, але найважливіших для Башкирцевої полотен. Під ним — її улюблене червоне крісло, підставка для молитви, палітра. Трохи далі — дві білі скульптури. Раз на рік біля усипальниці з’являються букети Маріїного улюбленого білого кольору. Їх несуть шанувальники з різних країн світу, передусім французи, які вважають її «своєю».
Марія ніколи не називала себе українкою. Але серед її світлин є дитячі фото в народних строях. Приїхавши дорослою в Гавронці, вона купила народний одяг і дивувала селян, прогулюючись у ньому. У щоденнику тішилась, коли зрозуміла, що добре говорить українською. І згадувала, як ностальгувала, коли її тітка грала на фортепіано в Ніцці українські пісні. Що це, як не поклик крові?
Статтю опубліковано в межах медіапроєкту «Зблизька» культурної аґенції «Терени». Його мета — знайомити з визначними культурними явищами і постатями України. Перший регіон у фокусі проєкту — Полтавщина.
Якщо ви помітили помилку у матеріалі, будь ласка, повідомте tereny.agency@gmail.com
Локальна історія
