Світлана Тараторіна стала першою учасницею Полтавської літературної резиденції на запрошення культурної аґенції «Терени». Про резиденційний досвід та нові творчі задуми письменниця поспілкувалася із засновницею проєкту Тетяною Терен.
У розмові — про Полтавщину як джерело сюжетів і сенсів, регіональну закоріненість та ідентичність, натхнення та подорожі регіонами, які допомагають по-новому побачити себе, своє коріння та спільну українську ідентичність.
Про формат літературної резиденції та нові творчі ідеї
Світлана: Мені дуже приємно, що ви мене запросили. Я люблю Полтаву. Під час подорожей сюди мені завжди хотілося відчути більше міста, пожити тут довше, зрозуміти його темп, його атмосферу та сюжети.
Але поки ти сам цього не відчуєш, сам до цього не доторкнешся — не буде такої прив'язки до місцевості, до міста, до всього регіону.
Тетяна: Що для тебе як для письменниці означає формат резиденції? Як часто ти на це погоджуєшся? Наскільки це тобі як авторці допомагає працювати з текстами?
Світлана: Це дуже класний формат. Мені здається, що він може підійти будь-кому — з різних причин.
Я не часто погоджуюся на такі формати в силу, мабуть, сімейних обставин. Адже не можу мати довгі резиденції та часто прошу взяти участь у резиденції разом із дитиною.
Але для роботи участь у резиденціях — це дуже корисно. Незважаючи на те, що я можу приїхати з дитиною чи мати ще якісь плани. Тому що це дисциплінує. Це дає зовсім інші обставини роботи, внутрішню організованість — коли ти вже маєш відповідати меті свого перебування, працювати більш системно, ніж можеш собі дозволити вдома.
Крім того, нове оточення, нове місто, враження та емоції — це в будь-якому місті та країні працює. Це нове натхнення, безперечно. Це те, коли ти виходиш зі своєї зони комфорту і прагнеш ширшими очима подивитися на все, що тебе оточує. Усе це загострює рецептори та дозволяє думати набагато бурхливіше.
Ідеї приходять активніше, ніж у спокійному домашньому режимі. Тому такі формати дуже важливі. Особливо в умовах повномасштабного вторгнення. Українців запрошують за кордон на резиденції, але й в Україні це, на мою думку, не менш перспективний формат. Адже ми подекуди забуваємо, скільки в нас усього є того, що може надихати.
Усі ці ідеї самі просяться в руки: коли я гуляю містом, бачу щось нове, що захоплює мій погляд. Тож, приходячи до робочого столу, хочеться просто зараз записати це все, незважаючи на решту робочих планів. Хочеться сісти й працювати вже, не відволікаючись на рутину, яка могла би в домашньому режимі точно засмоктати.
Про регіональну закоріненість, стереотипи про Полтавщину та відкриття українського модерну
Світлана: У творчості я дуже люблю регіональну закоріненість. Це видно з моїх книжок, адже це завжди міцна прив'язка до певного регіону. Я маю відчувати зв'язок — або пожити, або мати коріння там.
Тому в мене один роман про Київ, в якому я живу понад 20 років, а другий — про Крим, звідки я родом. І я завжди обережно ставлюся до зовсім нових світів та сюжетів, тому що мені потрібно тримати руку на цій землі, відчувати контакт. І поїздка Полтавщиною дає цей поштовх. Я почала відшукувати в собі зв'язки з цією землею.
Насправді мені здається, що в кожного з нас може бути зв'язок з усіма регіонами України. Просто треба дуже добре в собі чи навколо пошукати його.
Стосовно стереотипів, то головний стереотип про Полтаву для мене як для випускниці філологічного факультету — це Іван Котляревський. «Енеїда» у нас йде рівними рядами з центру Полтави та розходиться по всій Україні.
Щодо відкриттів — вибуховим відкриттям для мене був український модерн. Це те, що мене вразило, коли вперше побачила Полтавський краєзнавчий музей. Це абсолютна магія. Приємним відкриттям для мене є й переплетіння доль усіх, хто дотичний до цього. Ми можемо йти від якоїсь точки з Полтави, дійти до Києва та піти ще далі. І таким мереживом об'єднати велику країну. Для мене це внутрішня задача, яка мені дуже імпонує. Тому з центру Козаччини, як у картинах (художника Анатолія Базилевича, — Ред.) Базилевича, ми доходимо до якогось дуже високого, сучасного мистецтва, якому можуть позаздрити інші.
Буквально напередодні резиденції я слухала лекції з історії київської архітектури. Й на курсі зі мною був поляк. Коли розповідали про український модерн, то він сказав, що у Польщі такого ніколи не було. І от у цьому теж своя краса — коли ти приїжджаєш із Києва до Полтави та бачиш цей модернізм набагато яскравішим, в усіх барвах, і розумієш, звідки ці барви, вигини, інтенції. І тут ти зовсім по-інакшому дивишся на це явище.
Тетяна: Поділися своїми враженнями про участь у експедиції Полтавщиною з проєктом «Подорожні»? Яким для тебе був цей досвід?
Світлана: З одного боку, це історія регіону, а з іншого — історія людей. І це мене, напевно, найбільше вразило та надихнуло. Ми живемо у такі темні, сірі часи, коли постійно травмуємо себе, занурюємося у себе. А коли ти бачиш навколо інших людей, які живуть, незважаючи ні на що, та несуть своє внутрішнє світло, — це теж неймовірно запалює.
Це банально, але ти розумієш, заради чого все це. Заради кожного з тих, хто живе в Козубівці, Опішні, Решетилівці. Заради тих, хто горить своєю справою. Ти розумієш, що те, що вони роблять — зберігають український стрій, вишивку, глиняні вироби, історію, кераміку — це живий скарб. Це те, що нас формує не колись, а просто зараз.
Мені здається, дуже важливо обмінюватися цими енергіями, надихатися від них. Я сподіваюся, що ці люди теж надихаються частково від нас — від того, що ми приїжджаємо і хочемо долучитися до їхнього життя, діяльності.
Я, безперечно, радію, що в цій експедиції була із сином. Адже йому це теж було дуже цікаво. Я несподівано побачила його оптику на ці речі. Виникло розуміння, що цими скарбами можна підкорити всі вікові категорії. Я думаю, що син іще своїм одноліткам у Києві буде про свій досвід на Полтавщині розповідати. Адже для них це теж може стати відкриттям, що у нас є аж такі цікаві місця з такими несподіваними сюжетними розворотами.
І тут знову виникає бажання побачити всіх подорожніх разом. І Полтавщина у нас неймовірна, колоритна. Тут така неймовірна магія в усьому: коли просто десь за столом починають співати, коли тебе безкінечно годують галушками, коли тобі готові безкінечно довго розповідати про килим. І ти знаєш, що мусиш це вислухати, тому що людина хоче цим поділитися. Це чудово, і я б хотіла, щоб якомога більше людей до цього долучалось. Адже зараз ми часто думаємо, що це не так важливо, що можна якось це обійти, бо є щось важливіше для фокусу. Але ні. Нам теж усім внутрішньо дуже потрібен ресурс та розуміння того, що ми робимо, навіщо робимо. І такі поїздки це відчуття й дають.
Тетяна: Для мене важливо, що у цих поїздках і в наших попередніх експедиціях ми знайшли дуже багато людей, які в певний час вирішили повернутися сюди. Тобто тут дуже важливий оцей зв'язок, співзвучний зі слоганом нашої аґенції: «Рости від коренів». Адже люди часто вже в дорослому віці раптом усвідомлюють, що є якесь місце глибокого зв'язку. Тож вони повертаються, створюють музеї, засновують нові ініціативи, роблять сири, садять великі виноградники… І це, напевно, і є та річ, яка мене підсилює та вражає найдужче — оце повернення до свого з розумінням, що без цієї основи ти не можеш рухатися вперед і до кінця відчувати, хто ти є і де ти є. Чи ти це теж відчула щось схоже в цій поїздці? Чи для тебе це теж важливо?
Світлана: Я про такі речі теж часто думаю. Дуже добре, коли є куди повернутися, правда? А є регіони, в які ти вже, можливо, ніколи не повернешся.
І це те, що теж залишиться з нами завжди. Але такі поїздки дозволяють зрозуміти, що вся територія України, навіть та, до якої ми наразі не можемо доторкнутися, — це наша земля. І тому я з Криму чи з іншого регіону можу приїхати на Полтавщину і знати, що це теж моя земля, і я знайду своє коріння зокрема й тут.
Але мене вражає, що зараз нерідко говорять про те, щоб виїхати з України — з різних міркувань; а тим часом люди повертаються і живляться з цієї землі. Це буквально — коли ти заряджаєшся від того, по чому ходиш. І це важливо. Важливо, зокрема, тим, хто наразі не може відчути свою землю.
Про локальний патріотизм, батьківщину в Криму та пошук української ідентичності
Світлана: Коли переїхала з Криму до Києва у віці близько 20 років, мені дуже хотілося знайти свою українську ідентичність. Адже моя ідентичність була не дуже зрозумілого походження з тотально російськомовного Криму.
Я доклала дуже багато зусиль, щоб вивчити українську, бо до 18 років узагалі нею не говорила. Мені хотілося вивчити українську культуру принаймні на базовому рівні, щоб розуміти, що я українка, я не просто людина незрозумілого походження. Для мене це було вкрай важливо. Тому я спершу доволі агресивно реагувала та дивувалася російській мові. Не розуміла, чому так відбувається у Києві. І в мене був свій поступовий шлях до цього. Мені здавалося, що Крим якоїсь дуже затертої ідентичності, що неможливо зрозуміти, хто такий кримчанин за визначенням та де він. Аж поки не прийшов 2014 рік. І тут я раптом гостро відчула, що втратила.
Це напевно банальна людська риса, коли ми не до кінця розуміємо, чим володіємо, аж допоки цього не втрачаємо. І тоді для мене почалася історія відновлення кримської ідентичності. Мені захотілося зрозуміти, що таке регіональна ідентичність. Ким ми є від перших кроків там, де виростаємо? І як це нас формує? Для чого нам це? І як це може вплинути на цю велику українську ідентичність, яку ми теж у собі зрощуємо? Я почала досліджувати історію Криму, дізнаватися про все, чого мені бракувало в дитинстві, а потім і в дорослому віці. І зрештою написала роман «Дім солі».
На мою думку, кожна наша регіональна ідентичність дуже важлива. Тому що вона дає корені, вона дає розуміння своїх особливостей, розуміння унікальних особливостей цього регіону.
А з іншого боку, вона дає розуміння цілісності. Адже коли ти усвідомлюєш свою унікальність, унікальність в інших регіонах, то бачиш дуже багато спільного й того, що можна з'єднати. Крім того, ти розумієш, що велику українську ідентичність формує стільки різноманітних рис, які можна знаходити одне в одному, які зливаються в єдиний неймовірно яскравий образ.
Я б хотіла, щоб шлях формувався трошки по-іншому. Щоб, навпаки, першою була регіональна ідентичність, локальний патріотизм. Це дуже важливо для мене особисто. І, мабуть, Полтавщина підштовхує до того, щоб це відшукувати в кожному регіоні. Тому що тільки так можна порозумітися одне з одним.
Для мене це теж така наріжна тема. Бо ми зараз розділені дуже різним болючим досвідом, і всі маємо страх, що цей досвід не поєднаємо. Але ж на базовому рівні, на рівні оцього коріння у нас дуже багато спільного. Тож неважливо, чи ти з Луганщини, Полтавщини, Івано-Франківщини — на якомусь базовому рівні ми дуже подібні. На мою думку, на цій базовій регіональній прошивці ми можемо набагато швидше побудувати діалог.
Тетяна: Маючи цей досвід перебування на Полтавщині, щоб би ти порадила людям, які ще не бували тут, насамперед побачити, відвідати?
Світлана: По-перше, не переживати щодо галушок, тому що це неминуче. Адже полтавська кухня справді особлива. Я куштувала багато різних страв, пробувала нарешті качану кашу.
У Полтаві всі музеї треба подивитися. Безперечно. Наприклад, коли я обходила цей трикутник Котляревський—Короленко—Мирний (музей-садиба Івана Котляревського, літературно-меморіальний музей Володимира Короленка та літературно-меморіальний музей Панаса Мирного, — Ред.), то питала, чому Короленко і Панас Мирний не зустрічались за життя. Бо у мене була наївна ідея, що якщо люди живуть в одному місці в один час та ще й працюють у дотичних сферах, то мали б якось перетинатися. Але в обох музеях мені не дали ніякої інформації стосовно цього. Немає відомостей про те, чи вони зустрічались.
Також я би радила зустрічатися з тими полтавцями, які вболівають за своє місто. Це дуже важливо. Адже ці історії людей ви заберете з собою.
Із матеріального — вам дуже пощастить, якщо ви потрапите на новий випал (глиняної кераміки, — Ред.) в Опішні, бо у них всі вироби розбирають швидко.
Важливо побувати максимально всюди, куди ви зможете дістатися.
Про роботу над творами
Світлана: Те, з чим ти приїхала на резиденцію, і те, з чим поїдеш — дві великі різниці. Наприклад, у мене вже написано продовження «Лазаруса». Частково події розгортаються на Полтавщині, там є пряма історична алюзія до подій 1918 року з реальної історії про похід на Харків для звільнення від більшовиків. Вони навіть не доходять до Полтави, на жаль. Але в моїй фантазійній реальності це теж буде по-своєму обігруватися. Тож мені дуже хотілося подивитися на поля та рельєф Полтавщини. Усе це дуже важливо розуміти, особливо під час опису вигаданої картини світу.
Поза тим, у мене є інші ідеї, над якими захотілося подумати тут. Поки що не можу їх озвучити. Але планую використати спогади сучасників того періоду, про який я писатиму. Однак це буде щось інакше, а не просто конвенційне фентезі.
Крім того, мене безперечно захопило те, що я бачила. Передусім глина. І це теж магічна метафора, коли глина — це те, що тисячоліттям формувало цю землю, яка потім формувала нас усіх. Ця глина перетворюється в щось іще інакше, в красу: цеглу, твори мистецтва, архітектуру.
Наприклад, коли у Полтаві чи Лубнах нам розказують про те, що пережили окремі споруди, скільки в них було людських доль, і то яких різноманітних! А в основі цього була глина.
Мені дуже хочеться подумати над тим, як із чогось такого малого та непомітного виростає щось дуже значуще.
