Короткі форми мають власну логіку: вони працюють через стиснення, через те, що залишається несказаним, через єдиний момент, у якому вміщено ціле життя. З 2022 року українські письменники й письменниці звертаються до них із новою нагальністю. Про те, що можуть малі форми, чому вони важливі саме зараз і чому досі залишаються в тіні роману — говорили учасники й учасниці розмови у Франкфурті-на-Майні.
9 жовтня 2026 року на Франкфуртському книжковому ярмарку відбулася публічна дискусія «Коротка форма, довгий вплив: чому малі форми в літературі мають значення». Подія відкрила міжнародний запуск премії «Григір» за найкращу українську книжку короткої прози, яку цього року заснувала культурна аґенція «Терени».
Розмову модерувала Катерина Казімірова, яка очолює літературну програму в Razom for Ukraine — американській організації, що підтримує культурні, гуманітарні та адвокаційні проєкти для України. У 2026 році премія «Григір» реалізується у партнерстві з Razom for Ukraine.
До панельної дискусії долучилися:
- Роді Дойл — ірландський письменник, автор тринадцяти романів, лауреат Букерівської премії 1993 року за роман «Педді Кларк ха-ха-ха», голова журі Букерівської премії 2025 року, співзасновник проєкту «Fighting Words»;
- Уям Блекер — доцент кафедри української та східноєвропейської культури в UCL, літературний перекладач з української на англійську, член журі Міжнародної Букерівської премії 2023 року;
- Павло «Паштет» Белянський — український письменник, сценарист і військовослужбовець, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка 2026 року за роман «Битись не можна відступити»;
- Юлія Ілюха — українська поетка, прозаїкиня й журналістка, авторка збірки «Мої жінки» («Книга року BBC Україна 2024»), потрапила до короткого списку Літературної премії ЄБРР 2025 року.
Оповідання народжується там, де роман запізнюється
Роді Дойл розповів, що саме коротка форма дозволила йому відреагувати на події, які ще не встигли «відстоятися». Коли навесні 2020 року почалася пандемія, він писав роман — і зрозумів, що той вже застарів.
«Сьогодення вже не було сьогоденням. Я не знав, яким буде завтрашній день, а тим паче післязавтрашній. Тож я викинув роман у смітник. Це єдиний раз, коли я так вчинив», — згадав Роді Дойл.
Натомість він почав писати оповідання про моменти: як змінювалася мова, як змінювалася хода людей, як усі уникали одне одного.
«Якби хтось спитав: а ви напишете роман про досвід COVID? — я б відповів, що ні. Але оповідання було єдиним способом, яким я справді міг висловитися в той час, особливо в перші роки», — пояснив письменник.
Для Юлії Ілюхи звернення до короткої прози у збірці «Мої жінки» теж було не естетичним вибором, а способом впоратися з досвідом.
«Я залишалася в Україні всю весну 2022 року, і в той період мені було абсолютно неможливо писати. Я почала думати, що зовсім втратила голос. Та одного дня я написала перше оповідання — про жінку, яка боялася лягати спати оголеною, — і так почалися «Мої жінки»», — розповіла письменниця.
За її словами, цей досвід міг зцілювати не лише її саму, а й майбутніх читачів.
«Балістичний пуск» і «збирання слона»
Павло Белянський, який пише одночасно прозу і хроніку власного досвіду на фронті, описав метод, яким складав свій автобіографічний роман про війну, — «балістичний пуск».
«Між повітряною тривогою, яка повідомляє, що балістична ракета ось-ось вдарить десь в Україні, і моментом, коли вона справді падає, минає хвилина-півтори, дві. І ти ніколи не знаєш, яке місто вона вразить. (…) Мало хто з вас зміг би за цей час написати роман. Але оповідання — так», — пояснив письменник.
Такі окремі оповідання, за його словами, згодом склалися в щось більше — він називає цей процес «збиранням слона»: «Перше маленьке оповідання — про його хобот. Спершу він схожий на змію, але згодом, коли зі всіх оповідань складається слон, бачиш, що це хобот».
Найбільший комерційний і читацький успіх Павлу Белянському, за його словами, приніс не роман, нагороджений Національною премією України імені Тараса Шевченка 2026 року, «Битись не можна відступити», а збірка оповідань «Я працюю на цвинтарі» — історії, записані за роки роботи на кладовищі.
«Вона витримала понад десять додруків, і я продав права на екранізацію повного метру — велике кіно, яке пів року трималося в топ-5 Netflix в Україні. Дуже невеличка книжка на п'ять десятків оповіданнячок — за дуже великі гроші», — поділився він.
Чому українська література сильна саме в коротких формах
Уям Блекер пояснив цей феномен не лише особистим вибором письменників, а й історичною тяглістю.
«Україна сильна в коротших формах — поезії та короткій прозі, менш — можливо, у великих романах. І це саме питання часу й простору, а також ресурсів та інституційної підтримки. Якщо в тебе немає ні часу, ні простору, ні ресурсів, ні грошей, дуже важко присвятити себе великому роману», — зазначив перекладач.
Він провів паралель від Тараса Шевченка, який поширював свої вірші рукописами, бо вони не пройшли б цензуру Російської імперії, до сучасних військових, які пишуть в окопах і публікують тексти у Facebook.
Як перекладач Блекер підкреслив і практичну функцію короткої прози — вона дозволяє українській літературі швидше «прорватися» на нові ринки:
«Оповідання можна зробити дуже швидко. (…) Тож оповідання — це як посол, якого ви відправляєте до іншої країни, щоб налагодити дипломатичні відносини. Коли ці відносини встановлено, можуть прийти й інші оповідання, потім романи, і можна по-справжньому почати співпрацю», — пояснив він, навівши як приклад шлях Артема Чапая: від оповідання в «The New Yorker» після 2022 року — до трьох виданих англійською книжок наразі.
Роман і оповідання — різні навички
На запитання, чи оповідання є обов'язковим першим кроком до роману, Роді Дойл відповів, що це дві різні майстерності.
«Не можна чекати, що марафонець стане спринтером. Коли я пишу роман, я мислю блоками слів: абзац, розділ, півтори сторінки діалогу. Коли ж я пишу оповідання, кожне слово несе велике навантаження, і я довго працюю над одним реченням, перш ніж іти до наступного», — поділився він.
Фото: Razom for Ukraine
Юлія Ілюха визнала, що й досі більше почувається авторкою оповідань, ніж роману, хоча продаж збірки короткої прози лишається викликом для видавничого ринку:
«Багато людей схильні думати, що літературою може бути лише роман, а збірка оповідань — лише етап перед написанням роману, ніби розминка. Для мене коротка проза не була просто розминкою», — наголосила письменниця.
Премії як двигун літературного процесу
Учасники дискусії також міркували про роль літературних премій у зміні статусу короткої прози. Уям Блекер згадав перемогу збірки «Heart Lamp» Бану Муштак у Міжнародній Букерівській премії 2025 року як важливий сигнал для жанру — і високо оцінив появу нових українських премій.
«Чудово, що Україна мислить свої премії саме так. «Воля», яка цього року проходить уперше, — це як українська версія Букера, і дуже приємно це бачити. А ще нова премія за коротку прозу — «Григір», — яка справді чудова. Чим більше таких речей, тим здоровішим буде літературний процес», — підсумував перекладач.
Коротка форма — це про якість
Наприкінці розмови Роді Дойл розповів про свою нещодавню антологію «Around the World» — збірку з восьми оповідань авторів, що потрапляли до коротких списків Букерівської премії, зокрема українського письменника Андрія Куркова. Книжку, яка коштує лише один фунт, видали, щоб заохотити до читання тих, хто давно не брав книжок до рук.
«Немає різниці між маленькою й величезною книжкою. Збірка оповідань Реймонда Карвера, одного з великих американських письменників, буде такою завтовшки (тонкою — Ред.), і це блискуче. А можна прочитати книжку такої товщини, і вона насправді не дуже. Питання не в довжині — питання в якості», — підсумував письменник.
2026 року премія «Григір» реалізується у партнерстві з фондом Razom for Ukraine та за підтримки Фундації Множина.
Генеральний інформаційний партнер — Суспільне мовлення. Радіопартнер та партнер Спеціальної відзнаки — Радіо Культура. Також серед медіапартнерів премії — Суспільне Культура, ЕСПРЕСО, Читомо, Суспільне Полтава.
Більше інформації про премію «Григір» — на сторінці проєкту.
