30 жовтня культурна аґенція «Терени» організувала в Полтаві зустріч із Віктором Ющенком, під час якої говорили про історію, ідентичність та відповідальність перед минулим.
У центрі розмови – те, як історія впливає на сучасність, які імперські міфи ми досі долаємо і що означає бути українцем сьогодні. Модерувала зустріч очільниця культурної аґенції «Терени», журналістка та культурна менеджерка Тетяна Терен.
Далі – скорочена пряма мова Віктора Андрійовича.
"НАЦІЯ ТА СВОБОДА – НЕРОЗДІЛЬНІ"
Моє дитяче уявлення було таким: якщо ти хочеш уявити Україну – на чому вона стоїть, – то в центрі, високо, Бог; трохи правіше Запоріжжя й Хортиця – це святість; а ліворуч біля Бога – Полтавщина. Якщо ж повертатися до уяви дорослих, то ви от, наприклад, можете уявити український світ без Полтави та Полтавщини?
Я б хотів нашу розмову почати з такого: на світі мають бути дві речі для того, щоб суспільство правильно рухалося, було успішне і раціонально, і духовно. Це складні речі.
І перше – це нація. Бо нація дарує спільноту. І йдеться не про кількість українців. Хоча я справді волію стверджувати, що українська нація – це найбільше слов'янське плем'я світу. Наприклад, лише в Росії українців декілька десятків мільйонів. Їх не 12, не 15 і не 20 мільйонів.
Поставте собі запитання: як на московських болотах могло появитися слов’янське плем'я? Як могло там поселитися те слов’янство? Чи воно з чорнозем'я перейшло на болота? Щось такого я не пам'ятаю. Такого не було.
У нас має бути розуміння нації як спільноти, і спільноти непереможної. Ніхто не буде питати, скільки у вас автоматів, танків чи ракет. Усі будуть запитувати: чи є в українців дух? Якщо у нас є дух нації, то ми – непереможні. Я думаю, що це найактуальніше питання сьогодні.
Слово «нація» починається із чарівного слова «гідність». Слово «нація» – спільнота. Спільнота навколо чого? Що єднає мільйони людей? Мова. І тому Ліна Костенко свого часу казала, що нації помирають не від інфаркту, а тоді, коли в них відбирають мову. І це так очевидно. Адже йдеться про наш суверенітет. Мова – це наша суть. І я прошу кожного з вас боротися за кожне наше слово.
Мене ніби струмом било, коли я свого часу по Хрещатику ходив, а там хіба де-не-де можна було почути українську мову. І таке відчуття з’являлося – наче то брат твій ходить поруч із тобою. Хотілося підійти і обійняти його. Ми дожилися до того, що, крім невеликої групи інтелігенції, ніхто не говорив українською.
Тож коли ми говоримо про мову – ми говоримо про дуже серйозні речі. Коли ми говоримо про культуру, то йдеться про суверенітет. Ми звикли, що суверенітет позначається стовпом на межі демаркації. Це правильно. Але зараз ми говоримо про вашу душу. Де ваша демаркація проходить?
Тож усім національним треба дорожити. Коли я говорю про культуру – це абсолютно не другорядне поняття. Це другий код нації, який ми маємо не забути. І тому я шаную людей, які люблять українське слово.
Я шаную людей, які кохаються в українській культурі. Я люблю полтавську вишивку, я люблю решетилівські килими, люблю тканий поліський рушник.
Коли ми сьогодні підходимо до оцих ключових речей нашої цільності, нашої ідентичності, я б дуже хотів, щоб ми в серці своєму носили своїх героїв. І я не хочу нікого з вас ображати, але мені прикро, що Полтава до сьогоднішнього дня не приймає Івана Степановича Мазепу.
Якщо людина боролась за Україну, якщо людина віддала свій розум, свій час, свої зусилля за Україну – це мій герой. Якщо ця людина віддала своє здоров'я – це мій герой. Якщо людина віддала своє життя за Україну – і такі є – це мій герой. Якщо ця людина присвятила себе боротьбі за волю людини і незалежність України – це мій герой.
І друга річ, про яку я говоритиму, – це свобода. Нація та свобода – нероздільні одна від одної речі. Тому гасло кожної нашої революції, починаючи з 1918-х років, – «Свобода людині і свобода нації». Це наше гасло, під яким підіймався не один національний рух. Ми маємо прийти до точки, коли тільки свобода, закріплена механікою демократії, дає можливість розвиватися вільній людині.
Цю частину я б закінчив словами, які дуже люблю. Словами В'ячеслава Чорновола, який зазвичай завершував свої виступи ось так відверто: «Запам'ятай: Україна починається з тебе. Не з сусіда твого, не з твого президента, голови сільської ради чи начальника».
"ВОРОГ МАЄ БУТИ ПОКАРАНИМ"
Важливо домовимося, що ми правильно розуміємо корінь нашого лиха. Якби на нашій зустріч був Тарас Шевченко, він би сказав: «Шановні українці, я вам сто сімдесят років тому кричав: запам'ятайте – коренем вашого лиха є Росія». Ми повинні знати і не забувати це. І ніяких вибачень.
Наша проблема не тільки в тому, що є Путін, вбивця, якого розшукує Міжнародний кримінальний суд. Я думаю, що проблема Росії полягає у тому, що є Путін – і є 140 мільйонів отаких путінів. Тому не треба очікувати від того, що можна назвати російським народом, вибачення. Вони не готові, вони не шукають його. Послухайте будь-яку російську телепрограму. Невже ви відчуваєте, що вони наближаються до того, щоб попросити в українців пробачення? Ні. Навпаки.
Ми живемо в цілком прозорому світі, наповненому відповідним правом, – тому для того, щоб врегулювати такого роду війну, треба саме правом і керуватися. Агресія є агресією. Ворог є ворогом. Автор війни, який порушив і статут ООН, і десятки міжнародних конвенцій, повинен бути покараний. Ну а як без цього? Як залишити чотири області, нахилити голову і сказати: «Почнімо заново життя»?
Я відверто скажу, що у нас варіантів не так і багато. Але якщо йти дорогою лукавого перемир'я, як у Мюнхені (підписана у Мюнхені угода 1938 року, яка дозволила нацистській Німеччині анексувати Судетську область Чехословаччини. – Ред.), то це нечесно та підло щодо своїх дітей і правнуків.
Залишати непокараного ворога – це несправедливо й неправильно. Будь-яку книжку відкривайте моралістичну, і там йтиметься про те, що треба чинити, як у Потсдамі (місто у Німеччині, де відбулося підписання акту капітуляції Німеччини у 1945 році. – Ред.). Там спільнота прийшла з однією вимогою: безумовної капітуляції. А потім розберемося: кого вішати, кого стріляти, кого відпускати, кого милувати, які репатріації.
Якщо ми допускаємо неправду на етапі входження у цей діалог, то з честю не вийдемо з нього. В такому разі доведеться приймати аморальні напівзаходи, які ми нашим онукам і правнукам не пояснимо.
Є етап дипломатії – і є етап миру через силу. Дипломатія завжди дасть результат, коли спрацював базовий фактор – мир через силу. Тоді працює мир дипломатії.
А так Путін сьогодні водить за носа весь світ. Тому що припинити війну – це значить прийняти смерть. Я не знаю, чи тільки політичну, чи ще й другу – фізичну. Але припинити він не здатний. Він щодня губитиме наших дітей…
Він щодня нам сіє смерть. І декларує, що вони готові до миру. Коли він відчує поразку, тоді знайдуться з його боку ті люди, які будуть охочі формулювати мир, капітуляцію і всі інші пункти.
Тому нам треба жити стійкістю і великою вірою у наших героїв, хлопців і дівчат, які сьогодні на фронті, і нам потрібно домогтися справедливого миру. Не миру капітуляції, а миру перемоги.
Я дуже тішуся, що за ці останні роки сталося велике диво: у нас сьогодні в коаліції п’ятдесят чотири країни світу. У Другу світову війну антигітлерівська коаліція складалася із п’ятдесяти трьох держав.
Як зараз американці, пересічні американці, говорять про українську націю? Вони дивуються. Якби тридцять років тому ви їх запитали, де на карті Україна, вони б в Африці біля Мадагаскару шукали. Подивіться, які оцінки вони дають нашій нації сьогодні.
Подивіться на німців, подивіться на французів, подивіться на вічно консервативних британців. Хіба ви не відчуваєте, що нами пишається увесь світ? Тільки через те, що ми стали солістами. Ми визначаємо вже не тільки свій шлях.
"ГРОМАДЯНИН ВІДПОВІДАЄ ЗА ВСЕ"
Українське діло невмируще. Ми зараз перебуваємо на тому етапі, коли хочемо дати відповідь за триста п’ятдесят років нашої історії: чому не вдалося Івану Мазепі, Петру Скоропадському, Августину Волошину, Степану Бандері, нашим шістдесятникам?
Питання національне, можливо, найскладніше в політиці, тому що воно не живе миттєвостями. Те, що ти задумуєш, може відбутися й через п’ять, і через десять, і через тридцять років. Але це дорога, якою варто йти.
Я впевнений, що ані військові, ані українська нація не погодяться на територіальні поступки. Я не хочу, щоб ми розтранжирили те, що отримало наше покоління від дідів та прадідів.
Однак є те, що помагає злу перемагати. Я даю свою версію: байдужість. Бо кожний байдужий свідомо чи несвідомо стоїть на боці зла. Бути байдужим у цьому світі, безвідповідальним – це гріх.
І тому ми сьогодні дійшли до того, що практично стали нацією. Консолідовано. В більшості смислів, у більшості цінностей, вартостей своїх. Ми стали нацією.
І якщо бувають у нас на шляху якісь проблеми, то вони виникають тоді, коли частині наших людей – байдуже. Хтось може сказати, що «я не в політиці». Ти народився на цей світ – і ти не в політиці? То це ти пізно заявляєш.
Політика відповідає за облаштування життя людей. Посадив дерево – це політика. Поклали цей килим – це політика. Повісили двері – це політика. Тож як ви можете бути поза політикою? Ви намагаєтеся жити поза суспільством?
Я думаю, що українців таких не повинно бути. Ми завжди повинні бути відповідальні. Тому що кожен із нас має дуже дороге і найвище звання – громадянин. Хто такий громадянин? Громадянин – це той, хто за все відповідає. Незалежно від того, яка в тебе посада, на якій вулиці ти живеш – ти відповідаєш за все. Бо ти маєш звання громадянина. Члена громади. Члена нашої спільноти.
Я переконаний, що за тридцять три роки ми пройшли дуже красиву дорогу національної консолідації. Я чомусь переконаний, що якби повернутися на тридцять три роки назад, але забрати з собою оцей дух, цільність сьогоднішню у 1991 рік, то цієї війни б не було.
За ці тридцять три роки ми перетворилися із квазінації, коли нам було все байдуже, на націю. Майже. Але наша консолідація сьогодні унікальна.
"ЗБЕРЕГТИ КУЛЬТУРНИЙ СУВЕРЕНІТЕТ"
У нас блискучі воїни. У нас блискучий дух. Найсильніший дух. Але для того, щоб воїн працював на лінії фронту, треба, щоб ми тут працювали з ранку до вечора і нікуди не тікали. Тоді ми переможемо.
Я абсолютно вірю в нашу перемогу. Абсолютно. Якщо ми в себе зараз із п'ятою колоною, із цим вражим московським впливом наведемо лад – я переконаний, що це буде найкраща країна. Я в це вірю.
Куди б я у світи не поїхав, то хіба зо два дні можу там витерпіти. Тоді вранці встаю й питаю: в якій стороні Україна? Я вже готовий піти пішки, бо додому хочу, бо скучив. Немає ніде кращої землі, ніж у нас, повірте. Нам треба організуватися, ми талановиті, ми здібні у всьому. Бог нам дав усе потрібне для того, щоб організувати краще життя.
Я відверто скажу, що на будь-якій посаді, яку я займав, у мене була жага працювати для України. Я щасливий з того, що працював у найбільшому комерційному банку. Я щасливий з того, що дев’ять років був на посаді голови в Національному банку. Далі опозиція пішла. Потім 2004 рік…
Моє президентство дало мені щастя п’ять років служити своїй нації. І, прошу, не сприймайте роботу президента як труд легкий. Ні, це далеко не так. Це тяжкість, але солодка тяжкість. Бо ти працюєш за своїх прадідів, на своїх дітей, онуків, правнуків, тих, хто може називатися українцем.
Зараз я роблю п’ять музеїв, бо думаю, що через ці музеї передам і доведу ті слова, які не встиг сказати сьогодні чи в попередні часи. У мене дуже багато етнічних речей, наприклад, рушників. У мене колекція поліського рушника, починаючи від Волині і закінчуючи моєю коханою Сумщиною. Це вам не косоворотки. Це значно, значно глибша історія. І я хочу, щоб ця історія була викладена, наприклад, в окремому музеї українського рушника.
Також я мрію, щоб в Україні був національний музей трипільської цивілізації. І нас уже багато є, півтора-два десятки людей, які цю ідею виношують. І ми зробимо найкращий в Україні музей, який буде присвячений трипільській цивілізації.
Я великий оптиміст зараз. Нині час робити українське діло. І це не залежить від вашої професії чи місця проживання. Світ ніколи не мав такої уваги до нас, як зараз. Тому не сидіть, не мовчіть. І все буде працювати.
Я наголошую, що головний рух – це рух національний. Але якщо ми національно усвідомлюємо, хто ми, якщо добре знаємо своє минуле, значить, ми дивимося в майбутнє. Вас легко прогнозувати, якщо ви цього минулого не знаєте і молитеся іншим богам, якимось «петрам» – а вони ще досі стоять у Полтаві.
Коли Київ почав дискусію щодо пам’ятника Пушкіну, вона мені була дуже дивною. І не йдеться про те, що ми зараз оцінюємо талант Пушкіна. Ні. Йдеться про те, що на вашій території стоїть маркер іншої держави, і цим маркером вона порушує вашу суб'єктність, ваш суверенітет, у цьому випадку культурний суверенітет.
І, як на першому форумі російської мови в 2005 році говорила Москва, це значить, що «Кремль закінчується там, де закінчується російська мова». І якщо ця бацила прийшла до вас, то після цього буде йти російський піп і російський солдатський чобіт, немитий і смердючий. І будуть так звані «ЛНР», «ДНР». Це все нами вже пройдено.
Хіба ми не можемо проаналізувати, як це зло заходить у шпаринки, а потім робить ерозію всіх наших цінностей? Тому не треба перейматися, що там хтось у них "великий" музикант чи "великий" поет.
Ліпше б ми згадали про наших талановитих дідів, які виписували левову частину тих вкрадених Росією мелодій, тих вкрадених Росією слів, тих вкрадених інженерних винаходів… Якби ми культурницький, духовний спадок берегли, то й суверенітет культурний зберегли б.
Сьогодні Росія продовжує, наприклад, сумлінно «опрацьовувати» Західну Європу засобами культурницької політики. Росіянка Анна Нетребко співає десь в Італії, десь у Франції, тому що це вєлікоє рускоє іскуство, розумієте?
Наша стратегія має виходити з того, що своє треба обороняти, його нікому не можна віддавати – ні одного таланта, ні одного генія, ні одної пісеньки. За це все треба боротися.
А тому я хочу, щоб у Полтаві були правильно розставлені культурні маркери. Правильні маркери, наші. Бо так виходить, що наші діди та прадіди створили цілий світ, який ми не підтримуємо, не розуміємо, не розвиваємо. То що ж це за онуки такі?
Я закликаю вас не бути байдужими. Адже ви – носії українського. Виконаймо цю місію. Я хотів би сказати, що я готовий бути вашим партнером, вашим союзником – тільки щоб ми рухалися, тільки щоб ми не стояли на місці. Бо кожен день – дорогий і для нас, і для всього світу.
З нами Бог, з нами правда. Слава Україні! Слава!
