Локальна ідентичність — це не лише про те, де ми народилися. Це про відповідальність, пам’ять та вибір залишатися або повертатися, а також про здатність бачити й підтримувати потенціал регіонів. Адже велика картина України складається саме з локальних особливостей. Кожен регіон має свій унікальний шлях стійкості та збереження власної суті. Саме ця багатогранність і творить нашу спільну ідентичність.
Напередодні Різдва у Полтавському краєзнавчому музеї імені Василя Кричевського відбулася дискусія «Рости від коренів» — про локальну ідентичність і важливість підтримки регіонів. Культурна аґенція «Терени» зібрала разом тих, хто розробляє стратегії, і тих, хто надає для них ресурс.
Інтелектуали та меценати говорили про те, чому робота «на місцях» — це питання національної безпеки та розвитку країни; як розуміння своєї ідентичності допомагає підсилювати рідний регіон; як локальний патріотизм спонукає людей пишатися місцем свого народження; чому саме регіони сьогодні можуть стати джерелом нового культурного й суспільного зростання.
Дискусія зібрала спікерів із різним досвідом і різними життєвими траєкторіями — з Полтавщини, Донеччини, Волині, Львова. Але всіх їх обʼєднувала любов до місць, де вони народилися й виросли, а також до місць, які стали їхнім домом.
Дискусію модерувала засновниця культурної аґенції «Терени» Тетяна Терен, а своїми думками ділилися Євген Глібовицький — експерт зі стратегій, директор Інституту фронтиру; Лев Жиденко — підприємець, меценат; Олена Стяжкіна — письменниця та історикиня; Микола Сушко — підприємець, меценат; Федір Бубнюк, митрополит Полтавський і Кременчуцький ПЦУ.
Подія також стала платформою для збору на підтримку українського війська — для 26-ї окремої артилерійської бригади імені генерал-хорунжого Романа Дашкевича, в якій служить полтавець, викладач та журналіст Сергій Шебеліст.
У вступному слові Тетяна Терен розповіла, що команда культурної аґенції «Терени» зосереджена на підтримці культурних ініціатив у регіонах і децентралізації культурних процесів в Україні. Полтавщина стала першим пріоритетним регіоном у роботі організації.
«Найважливіше, що хотілося б сказати сьогодні: наша робота стала можливою завдяки вам — вашій підтримці, вашим порадам, експертизі, вашому прикладу. І саме ви мотивуєте нас працювати далі», — звернулася вона до учасників дискусії та гостей.
Локальна ідентичність та відповідальність
Дискусію розпочав Євген Глібовицький; він наголосив на тому, що зараз у кожного регіону України та країни загалом є велика місія — вижити і зберегти себе. За його словами, кожне місто та регіон мають різні відповіді на запитання «як вижити», й саме розмаїття цих відповідей доповнює загальну картину.
«Зокрема, мені здається, що Полтава — це спроможність залишитися зі своїм навіть в умовах, коли всі обставини проти тебе», — вважає пан Євген.
Історикиня Олена Стяжкіна зауважила, що у кожної людини її локальна ідентичність має різні прояви. Однак у часи негараздів українці завжди об’єднуються та розуміють, що нікого ближчого, ніж вони самі, у них немає.
Пані Олена навела приклад об’єднання громадських організації у її рідному Донецьку під час російської навали у 2014 році. За її словами, перед вторгненням росії таких організацій було багато, вони працювали кожна у своїй сфері та подекуди конкурували.
«Усі опікувались різними проблемами. Чесно кажучи, не дуже любили одне одного. Але коли росіяни прийшли, то з'ясувалося, що у нас нікого немає ближчого. З'ясувалося, що у нас є тільки ми і більше нікого. І цей ковток солідарності станом на зараз визначає для мене багато що… Ми — це все, що є у нас. Ось така історія про локальну ідентичність», — розповіла письменниця.
Для підприємця та мецената Миколи Сушка його локальна ідентичність та відповідальність і стали причиною, з якої він підтримує рідний регіон.
«Якщо говорити про село Сушки біля Козельщини, звідки я походжу, то це, мабуть, про відповідальність. По-перше, назва села дуже схожа на моє прізвище. По-друге, у ньому приблизно 40% мешканців мають прізвище Сушко, і стільки ж людей із таким прізвищем — на місцевому кладовищі. Тож тут ти на рівні внутрішньої енергії відчуваєш вдячність і відповідальність за ту землю, яка тебе народила», — пояснив пан Микола.
Він також поділився думками про те, чому підтримує не лише Сушки, а й загалом Козельщину. За словами підприємця, для нього це справедливо — ділитися, віддавати та віддячувати сповна рідній землі.
«Для мене благодійні проєкти осенсовлюють мій бізнес. Це безлімітна енергія. Я пишаюся тим, що я — із села. Я роблю все для рідної Козельщини, бо вважаю це справедливим. Справедливо, якщо мені вдалося стати підприємцем і мати спроможність щось змінювати, — ділитися цим і віддячувати», — зауважив меценат.
Про те, чому він продовжує залишатися у рідній громаді, розповів і підприємець та меценат з Опішні Лев Жиденко. За його словами, у дитинстві він дуже любив читати та ще тоді зрозумів, що світ ховає у собі велику кількість можливостей. І просто перебуваючи в Опішні, людина може сягнути своїми мріями та планами дуже далеко.
«Я думаю, що це мені дозволило і силу, і слабкість наших теренів поєднати зі своїми мріями, зі своєю уявою та діяти якомога активніше. Можливо, тому я можу переживати складнощі, з якими стикаюся тут», — розповів пан Лев.
Що затримує нас у місцях, де ми не народилися
Як зауважив митрополит Полтавський і Кременчуцький ПЦУ Федір Бубнюк, він ніколи не матиме тих почуттів до Полтавщини, які має пан Микола. Адже владика переїхав сюди вже у дорослому віці.
«Але я вдячний своїй рідній землі — Волині. Бо я не був би таким, яким я є. Але моя Волинь у мене локалізована дитинством. Безперечно, я люблю свою рідну землю. Але коли кажу, що я їду додому, то вже не маю на увазі Волинь. Я їду додому в Полтаву», — пояснив він.
Владика Федір розповів, що церква має давній звичай: призначаючи єпископа в якесь місто, проводять його висвяту, під час якої лунають такі ж співи, як і під час обряду вінчання. Тобто передбачається, що це призначення — на все життя.
Владика наголосив, що тепер Полтавщина — це його дім. І саме це усвідомлення та люди, які підтримують регіон, тримають його тут.
«Я думаю, те, що мене тримає тут, на Полтавщині — це ті люди, яких я зустрів, яких народила полтавська земля, які приїхали сюди і так само включилися в процес відродження краси цього регіону. Тому що його треба повернути до краси і примножити її. І це наше завдання», — констатував він.
«Полтавщина починає оживати»
Про свій регіон — Львівщину — розповів і Євген Глібовицький, який вважає себе людиною, яка «ніколи не виїжджала з Львова», хоч останні 30 років живе в Києві. Він зауважив, що в цьому і є особливість львів'ян — вони не розривають зв'язок з рідною землею.
Пан Євген розповів про те, чому культура на Львівщині та Полтавщині розвивається абсолютно по-різному. Зокрема, на Львівщині не було Голодомору та багатьох інших згубних процесів, які довелося пережити мешканцям Полтавщини.
«Попередні покоління українців у Львові були у кращих умовах, аніж українці на Полтавщині. Зокрема, стартові умови на Львівщині — австро-угорські — були кращі, ніж російські умови на Полтавщині. А згодом на Львівщині все одно було певне відчуття єдності і можна було утримати свою правду. Тобто я виростав у сім'ї, знаючи дуже чітко, що мене окуповано», — пояснив експерт.
Він наголосив, що сотні років українці на Полтавщині жили в умовах знищення їхньої суб’єктності імперською та радянською владою та виросли в культурі, яка сформувалася на цій ідеї. І зараз вони цю суб'єктність намагаються утвердити. Тому й виникають певні конфлікти, які, на думку пана Євгена, й означають, що регіон починає оживати.
«Це прекрасно, бо це означає, що з'являється живий запит, з'являється інтерес, з'являється бажання, з'являється прагнення. Це те, чого не могли собі дозволити наші батьки, діди, прадіди, тому що їм зносили голову зразу, як тільки вони порушували якесь питання суб’єктності», — вважає він.
За його словами, полтавці дуже консервативно та з недовірою сприймають зміни. Однак через якийсь час це зміниться і Полтавщина перейде із цього стану до стану посттравматичного зростання — коли зможе скерувати мобілізовану раніше внутрішню напругу на досягнення вищих цілей.
«Полтава — місто в трансформації. Місто, яке зараз важко відхаркує ці століття колоніального минулого. Місто, яке ще має страх, що це минуле може повернутися. І тому це займе час. І тому це потребуватиме допомоги. І тому, власне, важливо, щоб ми могли залучати сюди інших, щоб вони надихали, щоб вони допомагали руйнувати ці бар'єри», — наголосив він.
На думку історикині Олени Стяжкіної, Полтава та Полтавщина — чи не єдина територія в Україні, яка ніколи не претендувала бути кимось, окрім українців, адже не було сумнівів, що у цьому регіоні живуть саме українці. Це спричинило більші утиски радянської влади, однак це також є й джерелом колосальної сили та енергії.
Як завважив Лев Жиденко, зараз українцям із Полтавщини та інших регіонів варто зрозуміти, що вони можуть дати одне одному та чим можуть бути корисними. Це стосується не лише регіонів, а й цілої України та Європи. За словами підприємця, наразі Європі не вистачає лідерства, відповідальності та самозбереження. Тож українці можуть спробувати розібратися в собі, здобути ці якості й передати їх далі.
Як підсилювати Полтавщину
На завершення дискусії Микола Сушко наголосив, що підсилювати рідний регіон можна тоді, коли ти по-справжньому його любиш та усвідомлюєш свою локальну ідентичність.
«Мабуть, не можна змінювати і покращувати те, що ти не любиш. Потрібно знайти тут зону для любові та працювати з нею. У мене це спрацювало на рівні роду. Коли я зрозумів, що є ця земля і тут є багато поколінь моїх предків. І в мене вже не виникає питання, як можна не любити. Бо Полтавщина — це ж і є ти», — сказав Микола Сушко.
