Продовжуємо знайомитися з учасниками та учасницями Полтавської літературної резиденції. Другою резиденткою на запрошення культурної аґенції «Терени» стала українська письменниця, сценаристка та режисерка — Наталка Ворожбит.
Вона поділилася своїми враженнями від резиденції, розповіла, над чим працює та як її надихає Полтавщина.
Тетяна Петренко: Ми зараз у прекрасному і теплому регіоні, з яким, як ми знаємо, у вас є довга, глибока історія. Розкажіть про те, що вас пов'язує із Полтавщиною.
Наталка Ворожбит: Моя мама народилася в селі Савинці на Полтавщині. Після мого народження вона швидко пішла на роботу і відправила мене до бабусі з дідусем. І я там росла до шкільного віку. Іноді мама забирала мене на певний час до Києва, але буквально за тиждень-два повертала, бо я дуже хотіла назад.
Я не хотіла залишатися в Києві. До старшого підліткового віку я Київ не сприймала як своє місто, не любила його. Село, де я росла, було найкращим, що зі мною могло статися. То, власне, я тут виросла.
Тетяна Петренко: Ви часто приїжджаєте додому?
Наталка Ворожбит: Щоліта обов’язково. Але, на жаль, вже ні бабусі, ні дідуся немає, залишилися родичі. Є хатинка, але вона як літня дача більше використовується. Тобто немає поки що резерву її довести до ладу, щоб можна було там жити. То ми їдемо влітку. Я набираюся там сил. Я там і в школу ходила, коли Чорнобиль стався. Потім, у підлітковому віці, був період складний, коли мене відправили до бабусі на перевиховання.
Це місце сили, справді. Я дуже люблю ті краї — там однокласники, річка прекрасна.
Тетяна Петренко: Коли ви говорите про себе в новій аудиторії та виринає питання про вашу ідентичність, то як «людину звідки» ви себе ідентифікуєте зараз? Наскільки для вас важлива ця локальна ідентичність?
Наталка Ворожбит: Напевно, зараз я вже кажу, що киянка. Але все одно десь на відсотків 50 моя ідентичність — це Полтавщина. Вона мене сформувала.
І якщо говорити про Україну, про відчуття України в Радянському Союзі, то воно формувалося саме тут. Тому що в Києві я Україну не відчувала взагалі в тому середовищі, в якому народилася і росла. У Києві я змінювала мову на російську. Українська там була домашньою — пошепки.
Не тому, що соромно, не тому, що хтось бив за це, а просто тоді вважалося не круто говорити українською. А коли я сюди приїжджала — на Полтавщину, то ніби звільнялася, ніби поверталася додому, поверталася до себе. Тобто я відпускала себе, говорила українською, такою полтавською, десь у чомусь недосконалою, але моєю улюбленою.
Я коли чую просто навіть десь в інших регіонах України оцей полтавський акцент прекрасний, мені тепло на душі робиться. Тому я думаю, що не можна остаточно сказати, киянка я чи полтавчанка.
Тетяна Петренко: Чи виникає бажання працювати з локальним контекстом? Можливо, повертатися до дитячих історій, до чогось, що вас формувало в тому часі? Тобто до цього елементу локальної ідентичності, який у вас так чи інакше має бути присутній.
Наталка Ворожбит: Я постійно повертаюся. І багато пишу саме про село. Звісно, яке село я знаю найкраще? Я знаю ось це село. Я можу його не називати, але люди впізнають.
Після виходу серіалу «Спіймати Кайдаша» мої односельці впізнавали і себе, і місця, і певні назви та прізвища. Я все використовувала за таким егоїстичним письменницьким принципом — що знаєш, усе те й береш у роботу.
Я вже завершила фільм «Демони», який почала знімати перед повномасштабним вторгненням. То ми все знімали тут, в експедиції. Біля Савинців, у Малій Обухівці, під Миргородом, у Сорочинцях. Для мене це було принципово. Все те саме можна було зняти під Києвом. Але я вигризла гроші, щоб їхати сюди, фіксувати цих людей, ці пейзажі, ці хати, цей побут.
Мені здається, я все життя цим займаюся насправді.
Тетяна Петренко: А як ставилися до зйомок місцеві мешканці? Їм відгукувалася ідея того, що ви хочете саме тут знімати?
Наталка Ворожбит: Це буде зрозуміло після того, як вони фільм побачать. Тому що брали участь у цьому вони залюбки — приходили на кастинги. Я багато знімала місцевого населення, не тільки акторів професійних. Професійних акторів, навпаки, було менше. Були актори з Полтави, з Миргорода, актори-аматори майже в головних ролях. І тільки Руслана Писанка в головній ролі — як зірка. А все решта — це аматори. І вся масовка — це мої сусіди, люди, яких я пам'ятаю з дитинства насправді. І вони всі дуже радо знімалися.
І крім цього, ще існує інший бік кіно, адже це не тільки актори. Це ще й логістика, художнє оформлення — наприклад, те, як наповнити хату, щось привезти тощо.
Самі лише пошуки Леніна чого нам коштували. Я з дитинства пам'ятаю пам'ятник Леніну під клубом, де ми пили свій перший самогон. І зараз, звісно, його немає. То я звернулася до відповідальних у селі людей із питанням, де знайти Леніна. А вони сказали, що не знають. Але все ж хтось таки проколовся, і знайшли ми Леніна на фермі, десь далеко-глибоко на горі. Він стояв під охороною, під якимось деревом, перефарбований у жовто-блакитний колір. І охоронець, такий крепкий чоловік, сидів біля Леніна і бурчав: кому він, мовляв, мішав там, у центрі села. Тобто стоїть Ленін і жде свого часу, чи хто знає чого. Чого? Ну, його охороняють на випадок, якщо влада зміниться чи абищо. Це Центральна Україна, і люди тут просто навчені горем. І всіма історичними перипетіями. Тож вони не поспішають ховати Леніна.
Ми хотіли його перевести на зйомки, але був він непідйомний. Ми й не знаємо, як його затягли на ту гору. Тож робили Леніна для фільму з пап'є-маше.
І таких історій багато. Коли починаєш працювати в цьому регіоні, особливо в кіно, то це така містична річ. Бо ти починаєш одне, а потім воно вже само живе своїм життям і диктує свої умови. Щодня виникають якісь нові деталі, доповнення. І від першого задуму до фінальної реалізації — це просто дві різні картини. І це все завдяки силі цього місця.
«Спіймати Кайдаша» ми знімали під Києвом. І переважно це були позитивні відгуки. Вдячність, що «нас побачили», «про нас зняли». І що це було не щось адаптоване, відформатоване, коли ти не розумієш, в якій країні це відбувається, щоб можна було це продати в будь-яку країну у пострадянському просторі.
Це було про те, коли люди впізнають свої слова, свій суржик. Актори ж теж дістають із себе цю пам'ять про своїх батьків, бабусь, дідусів. Про своє дитинство і, власне, про себе. Адже більшість із нас десь виростала у бабусів, дідусів у селах чи в містечках. Вони про це ніби забувають. Але тут дістають це з себе. Їх це звільняє. Їм не треба нічого давати. Вони грають самих себе.
Тому що є люди, які ніколи це не зіграють. Це люди, які виросли у великих містах, в якихось родинах інтелігентних. Тобто вони не пам'ятають, що це таке. То саме ця пам’ять і допомагає виглядати органічно, переконливо — і, відповідно, отримувати шалену глядацьку реакцію.
Тетяна Петренко: Зараз ви на Полтавській літературній резиденції. Розкажіть про цей формат вашої роботи. Як відбувається цей процес?
Наталка Ворожбит: Я бувала на резиденціях за кордоном. Це зовсім інший досвід. Він теж цікавий, тому що ти маєш певну дистанцію зі своєю країною. Особливо, якщо це резиденції після 24 лютого, і тобі додається більшого такого драматизму, ностальгії, провини. Там свій соус заварюється, який допомагає тобі писати. І ти в безпеці, але постійно думками — в Україні.
Тут зовсім інший досвід. Це перший мій досвід резиденції в Україні. Хоча ні, у мене була до цього чудова резиденція в Україні. Коли я писала сценарій до «Кіборгів», Дмитро Сухолиткий-Собчук, відомий режисер «Памфіра», сам придумав і створив таку резиденцію в Карпатах. Винайняли у господині хату в містечку Вижниця й жили там разом. Із нам ще були Марина Степанська та Катя Грібова. І кожен працював над своїм. Діма працював над «Памфіром», я — над «Кіборгами», Марина — над «Стрімголов». Усі ці фільми вийшли, всі відбулися, і це теж був класний досвід.
Але він був для мене екзотичний, бо я ніколи не жила в тому регіоні України. Ніби ти вдома, а все-таки не вдома. І коли кожного дня гуляєш єдиною вулицею села, бо навколо гори, то розумієш, що ти виріс в іншому просторі, інша географія тебе оточувала, і ти за нею скучаєш дуже, за цією географією.
І, власне, коли мені запропонували цю резиденцію, то було два варіанти: квартира в Полтаві або хата в селі. Я подумала, що комфортніше, напевно, в квартирі, але хата в селі взимку — я вже забула, що це таке. Я виросла взимку в селі й пам'ятаю, що це зовсім інші фарби, інші відчуття. І тут ще така справжня зима.
І я погодилася ще на початку зими на цю резиденцію, не знаючи, що нас очікує у Києві. І коли приїхала сюди, а тут піч, і ти не залежиш від централізованого опалення, і ходиш фактично по своїй землі… Нехай це не моє село, але воно дуже подібне. І тут ти чуєш, як розмовляють люди — так, як розмовляли і розмовляють вони в твоєму селі. І тут ті ж самі пейзажі, принаймні, дуже схожі.
І ти ніби повертаєшся сама до себе. Це побачення із самою собою. Ти згадуєш своє дитинство. Згадуєш все по-іншому. І оці запахи, і рипіння снігу на стежці…
Зараз, коли я в процесі, мені важко оцінити, що з цього вийде. Може, напишу якусь фігню, яка буде найгіршим моїм твором. А може, навпаки, мене саме це й надихне.
Я кожного дня працюю. В мене графік свій. І це неймовірно, що ти сам. Що ти належиш тільки собі.
Тетяна Петренко: Тобто, працюючи, ви зосереджуєтеся саме на своєму, збудованому вами графіку. А що ви, можливо, привносите в цей процес від простору навколо вас? Можливо, спостерігання за людьми?
Наталка Ворожбит: За людьми я майже не спостерігаю, бо я їх майже не бачу. Було раз, що я пішла гуляти і зустріла дядька з топором. Але це теж, напевно, надихає певним чином. Потім буде колоритний персонаж, який є абсолютно третьорядним. Але він буде переконливим.
Тетяна Петренко: Розкажіть про ваш ритм роботи під час резиденції. Тобто як ви собі вибудовуєте творчу кухню?
Наталка Ворожбит: Я добре сплю, бо тут немає повітряних тривог. Потім я п'ю каву, розтоплюю пічки, якщо холодно. Тоді сідаю, прокрастиную в соцмережах певний час. А потім усе ж змушую себе працювати. Гуляю — прогулянка в мене триває годину-дві. А тоді я повертаюся додому, і в мене починається другий етап роботи.
Тетяна Петренко: Ви перебували на резиденції під Опішнею. Сьогодні ми трохи гуляли по Опішні. Як вам загалом це місце? Адже воно є багатогранним. Тут є своя історія, глибока історія гончарства. Тут ми бачимо землю, яка пов'язана з Кричевськими — дуже цікавою родиною. Що для вас ці терени?
Наталка Ворожбит: Перш за все, у мене відкрилася, як і в багатьох, цікавість до українських ремесел. Особисто у мене — до кераміки. Опішнянської, васильківської, будь-якої української кераміки, заводів із виробництва якої не існує, але вона стала цінною, модною.
Керамічні вироби продаються на різних сайтах, на ринках. І я почала себе ловити на тому, що під час нічних обстрілів закупила чимало таких речей. Просто вони мене заспокоювали. Я їх знаходила вночі десь у соцмережах. Потім перестала, бо почала шукати їх десь. Адже це цікавіше, коли ти сама щось таке знайдеш. На Почайній, чи в Косові, чи ще десь.
Мені також страшенно подобається, що в Опішні так взялися за музейний розвиток, що тут на кожному кроці музей-садиба чи просто музей. Воно мало чим відрізняється від інших сіл поруч. Але за рахунок такого дбайливого і насправді достатньо комерційного підходу до власних скарбів це, мені здається, дуже перспективно виглядає.
Цікаво, що є й люди, які зараз руками роблять цю кераміку. Хочеться, щоб цього було більше, щоб була якась школа гончарна, де могли б наші діти, або навіть ми, навчатися, а не просто приходити на майстер-класи. От мені не вистачило одного майстер-класу, я б хотіла ще ліпити.
Тетяна Петренко: Тобто у вас є така цікавість не лише до колекціонування, до пошуку цих речей, а також до творення?
Наталка Ворожбит: Виявляється, десь підсвідомо є. Я не те щоб умію робити руками, але, напевно, коли твої предки шили, вишивали, ліпили, то воно десь має проявитися.
Тетяна Петренко: Можливо, ви можете привідкрити нам секрет і розповісти, над чим зараз працюєте? Над якою темою чи форматом?
Наталка Ворожбит: Я справді не люблю говорити в процесі. Як людина з Полтавщини, я трохи забобонна.
Голосно кажучи, я пишу роман, бо раніше в такому жанрі себе не пробувала. Тому зараз не хочу про це говорити. Але я підписала вже з одним видавництвом договір, і мене це стимулює. Мені треба написати книжку про українську жінку. Події відбуваються в 90-х роках і на початку 2000-х. Це частково засновано на спогадах про мою маму, про мене в ті часи. Це київська історія, але героїня також родом з Полтавщини. І постійно є ця зв'язка «село-Київ».
І ще пишу одну п'єсу. Поки що теж не буду розповідати, але це досить амбіційний проєкт. Можливо, навіть мюзикл буде в результаті. Звичайно, коли я це зроблю, то буду скрізь говорити, що це відбулося. В тому числі завдяки «Теренам», завдяки цій резиденції, бо вона насправді дуже помічна і необхідна як повітря для такого роду роботи.
