Яким було візуальне мистецтво Полтавщини і яким воно є сьогодні? Які образи, стилі та імена формують уявлення про регіон і чи відповідає воно дійсності? З якими викликами стикаються митці, що працюють тут нині? Який внесок Полтавщина та її художники зробили й продовжують робити в українську культуру?
Полтавщина має потужну традицію візуального мистецтва, що сягає корінням у глибину століть. У 1680—1780-х роках регіон став одним із осередків, де активно розвивалося українське бароко — стиль, що поєднував розкіш, монументальність та національну самобутність. Саме тоді постали храми, архітектурні форми яких і нині вражають досконалістю.
На межі ХІХ—ХХ століть Полтавщина стала осердям українського модерну. 1903 року розпочалася реалізація проєкту Полтавського земства за задумом архітектора Василя Кричевського — будівлі, що стала маніфестом нового українського стилю, який увібрав риси козацького бароко та європейського модерну. Приблизно в той же період, у 1910—1914 роках, інший архітектор Опанас Сластіон проєктує і будує свої знакові земські школи, що стали взірцем органічного поєднання функціональності та національної естетики.
Земські керамічні майстерні та художньо-ремісничі навчальні заклади (1896—1918) перетворили Полтавщину на центр відродження традиційних ремесел та їхнього переосмислення в дусі модерну. Освітня діяльність Опанаса Сластіона в Миргороді (1900—1920-ті) та Василя Кричевського (з 1918 року) заклала основи системної підготовки митців і ремісників, що мислили українську культуру як сучасну, а не архаїчну.
Ця спадщина — не музейна реліквія, а жива традиція, що потребує осмислення, продовження та діалогу із сучасністю.
Ці запитання стали відправною точкою «Великої мистецької дискусії», що відбулася 8 грудня у Полтаві. Розмову про ідентичність, видимість, тяглість і розвиток візуального мистецтва Полтавщини організувала культурна аґенція «Терени». Mодерував дискусію кандидат архітектури та член ГО «Збережемо Полтаву» Артур Ароян, а своїми думками з присутніми ділилися:
- Ольга Балашова — мистецтвознавиця, кураторка, голова правління ГО «Музей сучасного мистецтва»;
- Роксолана Дудка — мультидисциплінарна мисткиня, докторка філософії з дизайну, кандидатка мистецтвознавства, доцентка кафедри архітектури та дизайну Луцького національного технічного університету;
- Євгенія Гавришенко — художниця, блогерка, дослідниця української культури та авторка наукових робіт, співзасновниця проєкту «Тутечко» про Полтавщину;
- Нікіта Кадан — сучасний український художник, учасник групи Р.Е.П. та кураторського об’єднання «Худрада», лауреат премії PinchukArtCentre (2011), Спеціальної премії Future Generation Art Prize (2014), Премії імені Казимира Малевича (2016) та Національної премії ім. Т. Г. Шевченка (2022);
- Олександр Савчук — кандидат філософських наук, культуролог, засновник видавництва «Видавець Олександр Савчук».
На початку дискусії вступне слово виголосила засновниця культурної аґенції «Терени» Тетяна Терен. Вона відзначила важливість проведення цього обговорення саме у Полтавському краєзнавчому музеї імені Василя Кричевського, який наразі не приймає відвідувачів, однак зголосився відчинити свої двері для цієї події.
Тетяна Терен наголосила, що для команди культурної аґенції «Терени» важливо, щоб Полтава була тим простором, куди люди з'їжджаються з різних міст і країн для того, щоб поговорити, зокрема, про українську культуру та мистецтво.
Народне мистецтво та його вплив
Цінність проведення дискусії у будівлі музею підтримала й Ольга Балашова. Вона нагадала, що музей, побудований за проєктом архітектора та художника Василя Кричевського, є найяскравішою пам’яткою його авторства. Крім того, саме зведення цієї будівлі називають початком українського модерну в архітектурі.
За словами мистецтвознавиці, останнє десятиліття візуальне мистецтво в Полтаві асоціюється у неї із галереєю сучасного мистецтва Jump, яка наразі не функціонує.
«Ця галерея оприявнила сучасний контекст Полтави. І хоч як простір вона зараз не існує, але існує як проєкт. На жаль, цього недостатньо. Завжди потрібен простір. Я навіть проходила сьогодні цією вулицею і заглядала в ці вікна. Саме тому, що живий процес, живу реальність, живий нерв можна відчути саме там», — наголосила Ольга Балашова.
Євгенія Гавришенко додала, що у неї Полтавщина асоціюється з українським народним мистецтвом, зокрема періоду Гетьманщини.
«От саме з українським бароко, яке в Полтаві і Полтавщині дуже гарно представлено. Полтава як колишнє полкове місто Гетьманщини має доволі багату історію, і в мистецтві також. Це те, що становить основу нашої ідентичності як українців», — зауважила художниця.
Вона уточнила, що попри це значна кількість українців мають стереотипне уявлення про період Козаччини — про козаків із червоними атласними шароварами, шапками зі шликом, гопаком тощо. Натомість представлення реального історичного козацтва мало поширено.
Роксолана Дудка впевнена, що народне мистецтво задало базу всьому, що зараз можна побачити у візуальному стилі міста: рослинна орнаментика, глибинна робота з архетипами, геральдика, яка показує усю велич та багатство регіону.
«Так вийшло, що в нас майже немає сучасного мистецтва, і ми не можемо на ньому фокусуватися. Ми якось будуємо далі наше світоглядне майбутнє поза процесами сучасного мистецтва. Я будую свої сучасні мистецькі практики на такій стишеній, прекрасній орнаментиці, яка формує кожного з нас як особистість — і, мабуть, саме ці практики є визначальними для того візуального ряду Полтавщини, який ми маємо зараз», — пояснила мисткиня.
Своїми асоціаціями на тему мистецтва Полтавщини поділився й Олександр Савчук. Він уявляє Полтавщину як сплав сюжетів, архетипів, образів народного мистецтва.
«Полтавщина, як будь-який інший регіон, будь-яке інше мистецтво — це не лише те, що ми бачимо сьогодні. І тому я би додав до цього переліку дерево у вигляді дерев'яної сакральної архітектури. Додав би сюди глину обов'язково», — уточнив культуролог.
Безумовно, Олександр Савчук згадав і про Василя Кричевського, який «переплавляє з казана народного мистецтва» образ українського міста, виражаючи його елітарною мовою та мовою міської культури.
Нікіта Кадан розповів, що мистецтво Полтавщини у нього асоціюється з козацьким бароко та, власне, братами Федором і Василем Кричевськими.
«Це імена, які мають високу легітимність та високий статус, навіть попри те, що Федір Кричевський — один із батьків-засновників української версії сталінського соцреалізму», — вважає художник.
Пошук мистецької ідентичності Полтавщини
На думку Ольги Балашової, важливо не забувати, що зведення будинку Полтавського губернського земства (у якому нині розташований Полтавський краєзнавчий музей імені Кричевського. — Ред.) стало можливим після складної дискусії, й місцеві українці фактично відстояли цю будівлю. Це був своєрідний політичний стейтмент українців, які на той час були змушені жити у російській імперії, але вибороли зведення будівлі, яка безпосередньо апелює до української традиції.
«Мені здається дуже важливою одна особливість українського духу, яку ми зараз спостерігаємо також, — це самоорганізація. Це українська прошивка та здатність до створення горизонтальних зв'язків і відстоювання суб'єктності не через побудову ієрархії чи нав'язування влади, а через довіру одне до одного та взаємодію», — вважає вона.
Мистецтвознавиця нагадала, що на момент зведення цієї будівлі у Російській імперії тривала так звана реформа децентралізації. І Полтавська губернія використала цю можливість саме тому, що тут було середовище, яке мало ініціативу. Вона зауважила, що це стосується не лише будинку Полтавського губернського земства, а й шкіл українського архітектора Опанаса Сластіона (розробив проєкти десятків шкіл для Лохвицького земства. — Ред.).
«Це дуже багато процесів, які б не виникли, якби не було цієї громади, яка бачила своє майбутнє, яка сформулювала візію та втілювала її у життя», — наголосила Ольга Балашова.
За її словами, в інших губерніях такі будівлі, звісно, прикрашали місто, але не були такими сильними, переконливими, впливовими та візуальними характерними, як будівля Полтавського губернського земства.
Водночас Євгенія Гавришенко завважила, що населення загалом має доволі стереотипне уявлення про мистецтво Полтавщини.
«Це збірний образ із мюзиклів 2000-х, часто шароварний вайб. Великий стереотип про те, що українська культура — це культура села. І це дуже вузький погляд, який виокремлює великий прошарок загалом від української культури і відриває його. Елітарна культура, міська культура — малознайоме явище для більшості», — пояснила дослідниця.
Вона додала, що зараз важливо популяризувати теми українського модернізму та авангарду. Адже українці зазвичай украй мало знають про цей період, тому що більшість митців були або репресовані, або мусили покинути Полтавщину й не встигли розкрити тут свій талант.
Тож, на думку Євгенії Гавришенко, саме теми Розстріляного Відродження та авангарду, які були піддані забуттю і забороні досліджувати, зараз варто повертати й розповідати про них людям.
«Тобто сучасне мистецтво треба збудувати саме на ось цих цеглинках, які повипадали в нас із бачення української культури. І, може, тоді воно піде краще — цей діалог щодо знайомства людей із сучасним мистецтвом також», — уточнила вона.
Як зауважила Роксолана Дудка, під час роботи над різними проєктами, зокрема, щодо вишивки «білим по білому», вона зіткнулася з тим, що регіони не хочуть об'єднуватися, щоб популяризувати це. Натомість кожен наполягає на тому, що цей культурний феномен — винятково його.
Крім того, за її словами, на Полтавщині досі не хочуть відмовлятися від недолугого рудимента — Сорочинського ярмарку.
«І немає цього критичного переосмислення. Годі навіть зрозуміти процеси: як ми можемо говорити в зрізі сучасного мистецтва, як ми можемо говорити про те, що воно має бути популяризоване, широко використане в публічному просторі», — додала мисткиня.
На думку Олександра Савчука, наразі Полтавщині не вистачає інституційності та методологічності в багатьох питаннях, пов'язаних із мистецтвом. Зокрема, йдеться про курування мистецького питання інституцією та виховання фахівців з мистецтва.
Виклики для сучасного мистецтва
Як розповіла Ольга Балашова, вона з колегами наразі працює над створенням в Україні державного музею сучасного мистецтва. Це має бути саме державна інституція для того, щоб українське суспільство нарешті присвоїло собі сучасне мистецтво. Але важливо, що це має бути мережева інституція, яка працює в громадах, для громад і з громадами, щоб доносити усі важливі контексти.
На її думку, будь-яка виставка стає актуальною та живою, тому що є інституція, художник та кураторська команда, яка запрошує інших звернутися до цього досвіду.
«Тобто воно так живе. Так само, як Кричевський апелював до народного мистецтва, до барокового мистецтва. Тому що так витворюється оця тканина культури. Вона з'являється через можливості озирнутися й звіритися з тим, що було, але творити тут і зараз, бути присутніми тут і зараз, у цьому часі й просторі», — вважає мистецтвознавиця.
Водночас Євгенія Гавришенко переконана, що сучасне мистецтво на Полтавщині є, однак про такі мистецькі події дуже важко дізнатися, бо інформація про них не поширюється масово та глобально.
Вона також додала, що із сучасним мистецтвом Полтавщини, крім уже закритої галереї Jump, у неї асоціюється Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному.
«Він сучасний, він видовищний, туди їдуть охоче дуже багато відвідувачів. Він гарно профінансований. Коли до нас у Полтаву приїжджають відвідувачі, ми завжди веземо їх в Опішню», — пояснила Гавришенко.
Модератор Артур Ароян уточнив, що Опішня — не єдиний осередок гончарства на Полтавщині. Однак усі інші осередки наразі перебувають у скрутних умовах і не залучають туристів.
У відповідь на це Євгенія Гавришенко зазначила, що важливим у такій ситуації є фактор менеджменту та організації таких культурних осередків.
Як уточнила Ольга Балашова, музей в Опішні — феномен в українській музейній справі, який заробляє «сам на себе». Однак, на її думку, він не є місцем, де відбувається сучасний актуальний художній процес.
За словами Нікіти Кадана, повномасштабна війна додала нового контексту до проблем мистецтва загалом та мистецтва на Полтавщині зокрема. Адже постає питання існування, створення, колекціонування та економічного виживання мистецтва в умовах повномасштабної війни.
Крім того, художник вважає, що у цьому контексті мистецтво стикається з особливістю його сприйняття суспільством, яке травмоване війною. І ця тенденція буде посилюватися тією мірою, якою українці все глибше заходитимуть у воєнну реальність.
Тож Нікіта Кадан переконаний, що в Україні, а особливо в регіонах, сучасне експериментальне критичне мистецтво не матиме сприятливих умов у видимому майбутньому.
Своєю чергою, Ольга Балашова додала, що інституції та митці мають синхронізуватися та об’єднатися не лише для того, щоб створювати «вау-ефект», а й щоб ускладнювати мислення та уявлення українців про себе, про свою непросту історію.
«Я бачу, що виживання мистецтва, сучасного критичного мистецтва в Україні великою мірою залежить від нашого розуміння того, хто ми є у воюючому суспільстві, у воєнній економіці, а також у воєнній символічній економіці», — підсумував Нікіта Кадан.
