У час, коли світ стрімко змінює свої правила гри, а звичні орієнтири втрачають визначеність, питання суб’єктності держав, міст і спільнот стає ключовим. Як формується нова геополітична реальність? Яке місце в ній може посісти Україна? Яким гравцем може стати Полтава і що місто має зробити для змін?
Про це та інше йшлося під час публічної бесіди з директором Інституту фронтиру, членом наглядової ради Суспільного мовлення Євгеном Глібовицьким, який ділився своїм стратегічним баченням, досвідом та особистими історіями. Модерувала бесіду засновниця культурної аґенції «Терени» Тетяна Терен.
Текст далі — скорочена пряма мова Євгена Глібовицького.
Світ сповнений неідеальних гравців, які мусять домовитися
Ситуація, в якій зараз перебуває світ, нагадує стан після перелому, який зрісся неправильно: кістку треба ламати знову. Ми всередині цього процесу. Якщо говорити політологічною мовою — це перехід від однополярного до багатополярного світу з більше ніж одним центром ваги. З 90-х років ми існували в умовах американської гегемонії: європейський голос був приглушеним, Росія борсалася у власних проблемах, Китай зростав, але ще не став повноцінним гравцем, Індія — теж. Тепер ми рухаємося в набагато більш розосереджений світ.
Ключові рішення більше не ухвалюються лише у Вашингтоні — вони ухвалюються і в Брюсселі, і в Берліні, і в Пекіні, і в Делі, і в Бразилії, і в Південній Африці. Суттєво збільшується кількість гравців, причому там, де проходить велика межа. І тут важливо розуміти: значення має не лише те, що відбувається з великими силами. Значення має і те, чи є спроможність середніх сил. Україна претендує саме на цей статус — середньої сили, яка має вагу у визначенні власної долі і в регіональних питаннях.
Для нас це питання не абстрактне — це питання виживання. Достатньо одного прикладу: якби вибори в Румунії закінчилися інакше — а країна була за крок від цього — ми могли б опинитися в ситуації закритого західного кордону. За умов морської потенційної блокади це катастрофа: кінець експортної моделі економіки, серйозна загроза національній безпеці. Тому нам потрібен голос, який має значення — щодо сусідів, щодо опонентів, щодо тих, хто сам себе вважає концентрованою силою, як-от Туреччина.
Це означає, що погляд на Україну як на слабкого гравця з протягнутою рукою — не просто непродуктивний. Він токсичний. І Сили оборони своєю спроможністю цей погляд спростовують. Але питання в тому, чи підтримують цю спроможність інші складові: державне управління, дипломатія, інтелектуальна сфера, освітні й культурні інституції. Відповідь поки що змішана: подекуди так, подекуди — ні.
Якщо зараз дивитися з української перспективи на сучасні Сполучені Штати, Німеччину чи Францію — це чемпіонат зі стрільби собі по ногах. Ще недавно вони з постколоніальної висоти казали нам, яким глибоко дисфункційним є наш устрій. Зараз ми можемо зі здобутої перспективи відповісти: у нас такого безладу ніколи б не було.
Ми доходимо до світу, сповненого неідеальних гравців, яким доведеться між собою домовлятися.
Україна — один зі спонсорів безпеки
Альтернативи європейській інтеграції для України немає. Але є проблема: вступати до союзу, який неспроможний себе захищати, означає формувати добробут, який неможливо захистити. Ти просто стаєш жирнішою мішенню. Нам потрібен геополітичний союз — такий, що може, як кажуть, «дати в морду». До недавнього часу жодних ознак того, що ЄС рухається в цей бік, не було. Але за останні кілька місяців відбулося кілька карколомних змін.
По-перше, публічно почали обговорюватися альтернативні ідеї розширення ЄС і формування нової безпекової парасольки. У другій половині XX століття в Європі підписали величезну кількість угод, частина з яких перетворилася на поїзди, що стоять на запасних коліях і іржавіють: рамки існують, ратифіковані — але по суті не працюють. Зараз є шанс, що щось із цього рушить.
По-друге, з'являється новий центр ваги. НБ-8 — вісімка нордичних і балтійських країн: Швеція, Данія, Норвегія, Фінляндія, Ісландія, Естонія, Латвія, Литва. Частково в силу географії, частково через власний історичний досвід вони розуміють безпекові загрози, які формує Росія, краще за решту. Але головне — вони є не просто членами Західного клубу, а авторитетними його членами. Норвегія здатна поставити за своїми словами гроші, співмірні з рештою ЄС. Естонія, Латвія, Литва роками не могли достукатися до Брюсселя через брак політичної ваги — тепер вони мають підсилення.
Якщо до НБ-8 приєднаються Велика Британія, Німеччина, Франція — виникає нова безпекова вісь. І тут треба віддати належне: для цього руху президент Трамп зробив чимало. Його риторика дала Канаді прозріння — від географії не втечеш, маєш тих сусідів, яких маєш. І Канада починає розуміти, що бути частиною європейської версії Заходу набагато безпечніше. В цих процесах Україна заходить не як бідний родич, а як один зі спонсорів безпеки.
Окремо варто сказати про загострення навколо Ірану: це означає, що величезна кількість країн і грошей рушить полювати на зброю. Для України це погані новини в сенсі конкуренції за те, що ми самі хотіли б придбати. Але паралельно — і хороші: Україна зможе продавати частину того, що виробляє. Наші виробники дронів роками вимагали відкрити експортні можливості. Уряд нарешті дозволив. Україна — одна з небагатьох країн поза Китаєм, яка виробляє двигуни для дронів. Раптом альтернативний постачальник з'являється для багатьох ринків.
Це інший світ. І в цьому світі виявляється, що цікавий не лише Зеленський як лідер — цікаві українські військові своєю звитягою, цікавий Жадан, цікаві правозахисники, цікаві культурні прояви. Питання в тому, чи ми провінційністю власних поведінкових тяглостей самі не обмежуємо ці можливості.
Перевага України — у внутрішньому інтересі
І тут виникає питання про місце в цьому світі Києва, про місце Полтави, конкретної діяльності — наскільки ми глобально конкурентні. Питання не риторичне: частина відповідей виявляється приємним відкриттям.
Мій знайомий Бруно Масаєш — колишній португальський міністр у справах Європи та один з тих, хто пояснював європейцям, що відбувалося в Україні 2022 року, — приїхав до Києва наприкінці того року й написав: як португалець він змушений визнати, що навіть під час війни Київ залишається кавовою столицею континенту. Це несподівана, але конкурентна перевага. І вона виникає звідси: ми були за парканом, за залізною завісою. Нам цікаво на смак і на досвід спробувати все, чого ми не бачили. Тому в нас кращі тайські ресторани, тому в нас грузинська кухня — бо нам це цікаво. У багатьох країн цього внутрішнього інтересу немає. У нас є.
Є й інша перевага: люди з жорсткішим життєвим досвідом ухвалюють рішення швидше, ніж ті, хто виростав у тепличних умовах Нідерландів або Франції. Це породжує несподівані конкурентні можливості і здатність до перевинаходу себе.
Але тут є питання, яке не можна оминути: чи ми готові важко працювати, докладати зусиль і приймати поразки, які неминуче траплятимуться? Ніхто не гарантує нам ні успіху, ні перемоги, ні того, що наші ініціативи добре сприймуть. Треба так само розуміти: як в Україні є умовні номенклатурні клуби, які реалізують рештки свого впливу, — так само живі й дуже сучасні номенклатурні впливи є в середовищі західних капіталістів. Ідея того, що українці їм щось розповідатимуть, наразі не надто їх цікавить — бо вони ще не бачили українців рівними членами свого клубу. Ми ще не спродукували тих мільярдерів, яких неможливо ігнорувати. Ми ще в процесі. Тому нам треба правильно розраховувати зусилля.
Запит на зміни нинішньої і майбутньої ролі Полтави
Полтава зараз — це одна зі стовбурових клітин, які з часом перетворяться на щось інше, як завжди відбувається під час вагітності. Зміни будуть великими — вагітність починається з того, що клітини зростають у геометричній прогресії. Але самі ці зміни ще не говорять про те, ким стане людина, яка поки в утробі. Полтава як нова суб'єктність іще просто не з'явилася на світ — вона тільки виформовується.
Я думаю, що відповідь на питання, чим буде це місто, по-своєму формують у кожному місті. Якщо ми говоримо про міста на межі, про фронтирні міста — вони краще за інших можуть формувати сучасні смисли, бо краще бачать різницю між добром і злом, між життям і нежиттям. Там виникає нова етика і нові підходи. Але самі по собі вони не формуються — потрібні інструменти. В цьому сенсі і відповідь на питання, чому Харків, а не Запоріжжя чи Дніпро, є сьогодні сучасним культурним центром.
Чим є Полтава? Місто, куди приїжджають з Харкова на вихідні відпочити? Місто, яке щось продукує? Яке про щось мріє? Яке до чогось себе готує? Я поки що не маю сформованого образу Полтави у своїй голові.
Для порівняння: Львів проходив через подібне перевизначення — і, на мою думку, пройшов через нього наприкінці нульових. Але перед цим місту довелося пережити майже двадцять років кризи й болю. Львів'яни не могли зрозуміти, чому ідея незалежності, яку вони так підтримували, обернулася не здобуттям можливостей, а їх втратою: після 1991 року містом №2 став Дніпро, потім на це претендував Донецьк, а Львів опинився в хвості. Оця гостра нагальність — якщо не змінимося, втратимо — і забезпечила переосмислення: хто ми, що маємо робити, яка наша місія. Львів, який ми бачимо сьогодні, є продуктом інтелектуальних розробок саме того часу.
Які підходи для змін може використати Полтава
Є два ключові підходи. Перший — від ситуації: зрозуміти, де ти є і що маєш, і максимально ефективно це використати. Цей підхід годиться, якщо великої амбіції немає і мета — раціонально розпорядитися тим, що під руками. Ключовий ресурс тут — громада, люди. Далі вже дивимося на решту: географію, клімат, воду, продовольчу безпеку.
Другий підхід — від мрії: спочатку визначити, де хочеш опинитися, а потім зрозуміти, що для цього потрібно. Припустімо, Полтава хоче, щоб до кінця цього століття кожен другий нобелівський лауреат був звідси. Що для цього має статися? Тут візія має величезне значення — вона дає можливість синхронізувати різних гравців навколо спільного горизонту.
Де Полтава бачить себе — я не знаю. І, можливо, ми ще не на тому етапі, коли ці питання й слід ставити. Можливо, зараз час стежити за тим, щоб вагітність розвивалася добре, а не питати, які книжки дитина читатиме.
Одна з речей, яку я спостерігаю у кожен свій приїзд до Полтави: люди, з якими я спілкуюся, пояснюють мені, чому хтось інший неправий. Ця конфліктогенність — найімовірніше, наслідок травми. Ми з вами більш-менш розуміємо, якої саме. І усвідомлення цієї травми є першим кроком до пошуку шляхів зцілення. Без спроможності до солідарної дії — коли люди у всьому своєму розмаїтті разом переслідують певну ціль — жодного руху вперед не буде. Це байка про лебедя, рака і щуку, реалізована в міському масштабі.
Усвідомлення травми дає появу нової етики — обережнішого ставлення одне до одного, щоб не тригерити, не додавати болю і водночас досягати результату. Важливо розуміти й регіональні відмінності: у галицькому середовищі, де не було Голодомору і де навіть радянізація пройшла м'якше, набагато менше емпатії до цих речей. Звідси, наприклад, дуже різне ставлення до російськомовності: для львів'янина це нерідко відсутність патріотизму, для людини зі Сходу або Центру — мова безпечної взаємодії з чужим, яка має під собою глибоке історичне коріння. Ці речі треба знати і брати до уваги.
У всіх українських містах, де відбувався активний розвиток, у певний момент траплялося одне й те саме усвідомлення: інший може бути важливим і цінним; що він, навіть такий, який тобі не подобається, приносить цінність у громаду. Це порогове усвідомлення — після нього відкривається наступний рівень.
Полтава приречена на успіх, але її різностям варто об’єднатися
Полтава, Дніпро, Харків, Франківськ, Вінниця, Одеса, ймовірно, мають одну й ту саму проблему — це міста, звідки їдуть. Питання в тому, що зробити, щоб затримати таланти. Бо потім ці самі таланти потрібні як менеджери, як споживачі, як ті, хто може придумувати нові речі.
Тому кожна нова хвиля людей, які приїжджають і осідають у Полтаві, — для міста дар: раптом є люди, яким важливо бути саме тут, яким важливо пустити коріння. Але якщо немає чіткої соціальної перспективи — а це питання візії, — дуже важко переконати молоду людину, що є сенс лишатися. Якщо вкладати в освіту, але не вкладати в соціальну перспективу, — ти просто прискорюєш міграцію. Люди швидше розуміють, що нічого не вийде, і швидше тікають.
Щоб зрозуміти, як це все має працювати, потрібно, щоб різності, які є в Полтаві, зустрілися. Саме різності — не однодумці. Щоб зібралися разом і почали шукати точки спільного розуміння там, де вони взагалі можливі.
Полтава має багато складових успіху. Але це може бути поганою новиною, бо не формує відчуття нагальної необхідності. Будь-яка теорія змін на початку потребує саме цього відчуття: якщо зараз не зробиш — втратиш. Полтава є транспортним вузлом, містом-бекапом для цілої системи — Суми, Харків, Дніпро. Воно так чи інакше матиме якийсь трафік і якісь можливості. І це сприйняття власної захищеності розслабляє.
Для мене Полтава сьогодні — це місто з чітким історичним профілем, з чітким гастрономічним профілем, але без відповіді на питання, чому я маю сюди їхати. Я їжджу сюди через людей, через друзів, через логістичну зручність. Таким був Львів у 90-х. У мене виникає ідея приїхати туристом у кілька населених пунктів Полтавської області, але не виникає ідея приїхати саме в Полтаву. Має бути причина відвідати місто. Має бути відповідь на запитання: що я пропущу у своєму житті, якщо сюди не приїду?
