Над Диканькою, Великими Сорочинцями й Миргородом нависає містична тінь Гоголя. Але не Гоголем єдиним. Полтавщина — один із найбільш літературних регіонів України. Її асоціюють із ще декількома канонічними іменами: Іваном Котляревським, Григорієм Сковородою, Оленою Пчілкою та іншими. Водночас літературна історія краю не вичерпується літературою ХІХ століття. Звідти походить чимало модерністів і яскравих сучасників, які по-різному вписують Полтавщину у свої тексти.
Великі Будища, Опішня
Олекса Стороженко
З Полтавщиною пов’язаний ще один автор, знаний своїми похмурими сюжетами, історіями з чортівнею та українським містичним колоритом, — Олекса Стороженко. Його дитячі роки минули в містечку Великі Будища Зіньківського повіту. Географічно це неподалік від Диканьки, тож ще можна посперечатися, у кого з двох авторів українського романтизму було більше чортівні й вечорниць на хуторах поблизу Диканьки.
Географія творів Стороженка доволі широка, адже через службу він багато переїжджав. Водночас у його текстах трапляються й згадки про Полтавщину. Наприклад, у гумористичному оповіданні «Вуси» дія відбувається неподалік від Опішні — або ж Опошні, як її названо у творі. «Ти ж на всю Опошню брехун!», — кажуть про героя інші персонажі, натякаючи на його хист до вигадування і розповідання історій.
Гадяч, Полтава, Заїченці
Панас Мирний
«Гнидка — се трохи чи не на всю Полтавщину звісний розбишака, років два назад як засуджений на каторжну роботу. Гнидка дуже цікавий суб’єкт як задля етнографа, так і психолога», — занотовує Панас Мирний у своєму нарисі «Подоріжжя од Полтави до Гадячого», проїжджаючи село Заїченці поблизу Опішні.
Персонаж із промовистим прізвищем Гнидка настільки зацікавив письменника, що невдовзі став прототипом Чіпки Варениченка — героя роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні». І цей роман, і «Повія», до якої сьогодні частіше звертаються серед спадщини Панаса Мирного, виростають із пейзажів Полтавщини, хоча автор не завжди прямо називає конкретні топоніми.
Зелений Гай, Гадяч
Олена Пчілка та Леся Українка
Стоїть гора високая,
Попід горою гай,
Зелений гай, густесенький,
Неначе справді рай.
Ці рядки з дитячого вірша зі збірки «Зелений гай» Олени Пчілки — не абстрактний пейзаж, а замальовка дорогого її серцю Зеленого Гаю в Гадячі, де письменниця звела свій будинок. Сьогодні урочище Зелений Гай — мальовнича зелена частина Гадяча, вже втратила сліди будинку письменниці. А за часів Олени Пчілки це була територія за містом, де вона, прагнучи бути ближче до природи, облаштувала свій дім. Родина Драгоманових мешкала в центрі Гадяча, а Зелений Гай був їхньою заміською дачею.
У дитинстві Леся Українка час від часу приїздила до Гадяча на літо, адже там жила її бабуся Єлизавета Драгоманова. Після появи будинку в Зеленому Гаю письменницю особливо приваблювали місцева природа та можливість проводити час серед зелені. Описуючи Гадяч у листуванні з Ольгою Кобилянською, Леся Українка писала, що «поїхати туди варто, бо там побачили б Ви справжні центральноукраїнські села і тіпи, та й околиця, хоч, певне, не така гарна, як Ваша зелена Буковина, та все ж є в ній багато лагідної краси».
Зіньків
Микола Зеров, Остап Вишня
Ритм життя ХХ століття дедалі більше зосереджується у великих містах, куди тягнуться письменники й інтелектуали. Тому автори цього періоду, які походять із Полтавщини, часто асоціюються передусім із Харковом чи Києвом, а не з регіоном, у якому минули їхні дитинство і юність.
Зіньків — рідне місто двох українських літераторів ХХ століття, братів Миколи Зерова та Михайла Ореста. Сьогодні на будинку, де минули перші роки життя Миколи Зерова, встановлено меморіальну дошку братам Зеровим. Саме тут розташовувався родовий маєток матері поета Марії, яка, за спогадами, «походила з роду вільних козаків, які ніколи не були кріпаками». А родовий хутір сім’ї Марії розташовувався у Яреськах; тут навіть існував домашній театр. І хоч естетика Зерова тяжіє до античності та неокласицизму, українське бароко і полтавський ландшафт виразно проступають у його поезії:
Я бачу їх. Заломами поволі
Вони сповзаються, за шляхом шлях,
В розлогих і закурених полях
Там, де стрункі шикуються тополі.
Крізь жовтий пил, що осідає долі,
В яру з’явився черепичний дах,
І димарями по сухих горбах
Полтава їжиться на видноколі.
Я знаю їх — мов спомин ранніх літ,
Мов Гоголя невитравлений слід,
Мов співи давнини повноголосі.
У балки пливучи з розмитих круч,
В моїх ушах відрипуються й досі
Тягучі ритми опішнянських «куч».
Товаришем по школі Миколи Зерова був блискучий та іронічний Остап Вишня, що народився в містечку Груні, Зіньківського повіту. В коротких усмішках Остап Вишня давав дотепні коментарі про те, як новітні радянські феномени намагаються діставатись до традиційного укладу українських сіл, зокрема сіл Полтавщини. «Пливе річка селянських возів… На ярмарок!.. Їдуть манивці, їдуть броварці, василівці, попівці, федорівці, хуторяни… І їдуть, і їдуть, і їдуть, і їдуть… І вся ця гадюка строката, ця стрічка барвиста, переїхавши через Псьол, розливається на майдані, перемішується з тими, що вже отаборились, і кричить і коням, і волам, і коровам», — подає він картинку знаменитого ярмаркування Полтавщини.
Кибинці
Михайль Семенко та Марія Проскурівна
Інша постать українських 1920-х, футурист Михайль Семенко, зазвичай асоціюється з Харковом і Києвом, однак його біографія пов’язана і з Полтавщиною — він народився в селі Кибинці. Локальна ідентичність не надто виразно проступає в його творчості, хоча рідні Кибинці він усе ж згадує у вірші «Підзека»:
І буде до метра паризького — дороги ніч од Кибенець,
і буде день і ніч куріти Ромодан, —
— і буде НАШ Берлін,
і буде НАШ Н’ю-Йорк,
підземками прогризені —
і загуде підземками
комуна — Дніпрельстан.
Але Михайль був не єдиним письменником у родині — його мама, Марія Проскурівна, також була письменницею. В її прозі розкривається полтавський містечковий і сільський побут. Зокрема у творах «Олексій чоловік божий», «Святий дух», «Од сіна до соломи» постають сцени життя селян, священників і міських прохачів, часто досить жорсткі й брутальні. Хоча конкретні топоніми вона не завжди називає, імовірно, йдеться про середовище рідних Кибинець.
Полтава
Оксана Іваненко
Якою була Полтава часів Першої світової війни, описує у своєму автобіографічному романі «На незабудь» Оксана Іваненко. За віком письменниця виходить за межі покоління Розстріляного відродження і була ближчою до генерації митців МУРу, а в пам’яті читачів значною мірою пов’язана з дитячою літературою.
Книжка радше має краєзнавчий, ніж суто художній інтерес, хоча окремі сюжети в ній — як-от «Весілля в монастирі» — безумовно привертають увагу. Текст Іваненко густо наповнений деталями, за які сьогодні так цінують прозу про 1900—1920-ті роки: іменами квіткарів, у яких у Полтаві купували найкращі букети, назвами районів, згадками про престижні навчальні заклади, штрихами з життя монастирських служителів. Саме ця уважність до міського побуту й дрібних реалій робить її Полтаву особливо виразною.
Більшу частину часу героїні проводять у Домі трудолюбія на Спаській вулиці в Полтаві — навчально-виховному закладі для сиріт. Хоча пориви до небуденного — як-от поїздка до монастиря, де жінка закохується в зарученого чоловіка, — у тексті теж присутні.
Солониця, Лубни
Василь Барка
Кількість письменників, які народилися чи жили на Лубенщині, вражає. Зокрема, з цим містом пов’язаний Василь Барка — автор одного з чільних текстів про Голодомор, роману «Жовтий князь».
«Сім’я переїхала на відкритий степ, приблизно за п’ять верст від міста (Лубні), розміщеного над річкою на горах, так що здалеку видно було позолочені бані його церков. В степу, від великого шляху Лубні — Ромодан, ночами звертали напасники до самотньої оселі — грабувати. Батько відганяв; стрілянина часом тяглася до ранку. То перші враження неспокійного побуту», — згадував письменник про дитинство в Солониці у своїй автобіографії.
Барка навчався в духовному училищі в Лубнах, як і його двоє братів, а християнська символіка його творів є визначальною для їх розуміння. «Жовтий князь» — символічний роман, вибудуваний із використанням християнської образності. Усе це апокаліптичне видіння було написане під враженням від Голодомору на Полтавщині, про який Барка знав, зокрема, зі спогадів свого брата.
Біївці
Василь Симоненко
«За тобою завше будуть мандрувати
очі материнські і білява хата», —
писав у своєму хрестоматійному вірші поет-шістдесятник Василь Симоненко.
Білява хата Василя досі стоїть неподалік від Лубен, у селі Біївці, де нині діє музей поета. Сьогодні Симоненко більше асоціюється з Черкасами, де він працював журналістом, і в його віршах та оповіданнях неозброєним оком не побачиш відсилок до ландшафтів Полтавщини, а проте вони є.
Симоненко описував у віршах своїх діда і матір, а також закарбовував історії своїх односельців. Про діда він згадував в оповіданні «Дума про діда» і вірші «Дід умер». Ландшафт цих текстів досить реальний:
«…Я ходив тоді в сьомий клас. Дев’ять кілометрів було до школи. Як на мої чотирнадцять років, то це не так уже й мало».
9 кілометрів — це відстань від Біївців до Тарандинців, куди Симоненко ходив до школи. Та й гори, які тут згадуються, відсилають до реальних ландшафтів Біївців і навколишніх сіл. Друг Симоненка, поет Микола Сом, згадує в розмові з поетовою матір’ю Біївське урочище, Паращину гору і гору, де похований дід Симоненка.
Іще один вірш, який відсилає нас до Біївців, — «Баба Онися». Це реальна історія про жінку, яка втратила на війні трьох синів; образ списаний із Симоненкової односельчанки, яка, як згадувала мати поета, впізнала в цьому тексті себе і відчула велику вдячність, побачивши вірш про себе в газеті.
Полтава
«Маруся Чурай» Ліни Костенко
Хоч найвідоміша сьогодні шістдесятниця Ліна Костенко безпосередньо не пов’язана з Полтавою, її Маруся Чурай є однією з головних — хай і легендарних — постатей міста. Роман у віршах «Маруся Чурай» працює з історичним пластом другої половини XVII століття: відчиняє брами Полтави, знайомить з містечковими плітками XVII століття та персонажами Полтавського полку. Сама Маруся постає тут водночас натхненницею військових, голосом Полтави і «відьмою, що у Полтаві гіршої нема».
Шилівка, Мануйлівка, Лубни
Григір Тютюнник
У житті Григора Тютюнника не бракувало різних адрес — були і дві київські квартири, і періоди, пов’язані з Донбасом та Харковом. Але направду любив і за кожної нагоди він повертався у свій рідний край, на Полтавщину. Шилівка і Мануйлівка — два села, особливо важливі в житті письменника: рідне село Григора та село його дружини, куди він також часто приїздив. А ще Тютюнник замислювався над тим, щоб переїхати на Полтавщину — до Лубен, де жив його друг Володимир Білоус, фотограф і автор багатьох світлин письменника.
У повісті «Вогник далеко в степу» легко прочитується біографічний сюжет навчання самого Григора в Зінькові, у Зіньківському ремісничому училищі № 7. І дорога до Шилівки, яку герої твору мусять щодня долати, була для малого Тютюнника цілими 9 кілометрами з усіма небезпеками й перешкодами.
Подекуди автор розкидає в текстах топоніми, що прокладають місточки між художніми сюжетами та реальними історіями людей. Данило Коряк із «Деревію» ходить берегами Псла поблизу Мануйлівки — села Григорової дружини, про яке письменник завжди тепло згадував. «Вуточка» з першого речення розкриває, що дія відбувається недалеко від Шилівки, на хуторі Княжева Слобода. А закохані із «Зав’язі» сидять удвох доти, доки повз них не починають мчати на Полтаву «ранні базарові машини».
Велика Багачка
Сергій Осока
Одним із найпомітніших сучасних авторів, пов’язаних із Полтавщиною, є Сергій Осока — майстер короткої прози, у текстах якого багато щемких історій про дитинство і полтавський ландшафт. Географія його оповідань пунктиром стежок і прослідків розходиться від Великої Багачки, де народився письменник. Як і у Григора Тютюнника, у прозі Осоки відчутний глибокий сум за світом і людьми, які залишилися переважно у дитячих спогадах автора. Він ніби проявляє з пам’яті плівку спогадів — уважно, фрагмент за фрагментом відтворюючи портрети і ситуації з дитячих років.
Полтава
Микола Леонович
Сучасна Полтава постає в поезії Миколи Леоновича — поета, ілюстратора та книжкового дизайнера, який із 27 квітня 2023 року вважається зниклим безвісти. Леонович належав до покоління поетів-двотисячників, що свого часу гуртувалися навколо видавництва та літературної премії «Смолоскип», лауреатом якої був і він.
Вночі Полтава стає як море з твоїми
рисами, і мох укриває сни, і вже
по стінах до неба низького видряпуються
сподвижники світла: вантажівки й таксі
вгрузають в м’яке безсоння: їхні стомлено-
жовті фари вихоплюють лапаті фрагменти —
ти, Полтаво, мов злякана німфа, біжиш.
А ще перед світлом витравлюють теплими
писками на подушках те своє,
що не вилущується звуком з відкритих
ротів: сном замазано отвори, інакше
море все тут заллє. Ще ти, Полтаво, за
всіма нами приходиш.
Вночі всі живуть на небі, але під землею,
яка осипається, кришиться, повнить собою
простори подорожніх — ті поодинокі,
що попирають небо: ні жалю, ні туги, ні спокус.
Безсоння обкусує повіки, щоби можна
було побачити: ти вправний хілер, Полтаво,
ти вже по лікті в мені, і я навзаєм
поринаю в тебе, люблю тебе, люблю,
і ти себе з мене виліплюєш, куди б я
не йшов.
Засинають, засипані землею й сіллю, на
дні моря з твоїми рисами, доки
авта женуть углиб
своє світло, розбризкуючи довкіл
довгі, мов у Ель Ґреко, тіні.
Полтава, Крутий Берег, Решетилівка
Вікторія Белім
У 2026 році вийшов український переклад книжки «Будинок з півнями» Вікторії Белім — мемуари авторки про пошук родинної пам’яті на Полтавщині. У центрі книжки — спроба віднайти сліди репресованої частини родини, які заводять авторку до моторошного «будинку з півнями» — будівлі, де нині розташовується СБУ, а раніше містився будинок дворянського і селянського банку.
Ця виразна споруда у неоруському стилі стає для авторки місцем, де тебе пробивають дрижаки від думки про кількість допитів і знищених доль у підвалах будівлі. Героїня книжки описує свої приїзди з-за кордону до хати свого дитинства на Крутому Березі, який зараз є частиною Полтави, відвідує Решетилівку, Гадяч та їздить селами навколо Полтави, поступово збираючи розсипані фрагменти родинної історії.
Статтю опубліковано в межах медіапроєкту «Зблизька» культурної аґенції «Терени». Його мета — знайомити з визначними культурними явищами і постатями України. Перший регіон у фокусі проєкту — Полтавщина.
Якщо ви помітили помилку у матеріалі, будь ласка, повідомте tereny.agency@gmail.com
Інфографіка: Надія Терещук
Локальна історія
